Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

— Пручайся, — напружено прокректала та. — Я допоможу.

Хоч і ошелешена абсурдом цих слів, Кассандра не могла опиратися новому почуттю, що охопило її — наче той біль був атрактором, що невпинно тягнув її до себе. Вона перевернулася на спину та щосили уперлася терранці ногою в обличчя. Враження було таке, ніби вона намагалася зсунути стіну — але раптом жінка придушено застогнала й розчепила пальці. Наче снаряд, випущений з катапульти, Кассандра прокотилася палубою, зупинившись лише на порозі зали. Піднялася на руках, озирнулась. Терранки позаду не було, лише чулося роздратоване харчання десь у пітьмі звивистого коридору. Кассандра рушила вперед.

У залі дим, вистигаючи, поступово опускався донизу, повітря було гірким. Почорнілі, понівечені прилади де-не-де спалахували білястими іскрами. Кассандра відчувала могутній пульс сингулярного реактора десь за товстою багатошаровою стіною. Кажуть, реакторна сфера має лише декілька метрів у діаметрі й зберігає чорну діру гравітаційним радіусом менше одного атометра, притому вона ледь не важча за решту корабля й протягом життя здатна звільнити сто шістдесят петаватт енергії, виділяючи колосальний потік випромінювання. Пари частинка-античастинка, що утворюються на горизонті подій, розділяються, і античастинка поглинається дірою, а частинка, звільнившись, випромінюється. Що менша діра, то більша інтенсивність випромінювання й важчі випромінені частинки.

Закутана в густий сірий дим, мінлива, безформна постать бовваніла посеред зали. Дівчина звелася на рівні, обережно крокуючи до пораненого монстра. Пекучо-крижаний жах охоплював дівчину з кожним кроком, але музика, що хвилями розходилася від кішки, огортала той жах у м’яку, але щільну оболонку, відмежовувала від фізичних почуттів, лишивши суто ментальні переживання, які, позбавлені біохімічного підґрунтя, поступово ставали чимось лише частково пов’язаним із самою Кассандрою… Дівчина струснула головою, відчуваючи розлад у самій собі. Немовби її стало дві: одна — виснажена, безпорадна, але спокійна, друга — безтілесна, немічна й скута жахом, не здатна керувати власним тілом, що раптом стало чужим. Тіло продовжувало рухатися до тьмяно виблискуючої маси, що, здається, приманювала її тими вогниками, як глибоководний вудильник приманює жертву…

Зупинилася.

— Ну все, все, — мовила тихо й лагідно. — Я з тобою. Я повернулася. І більше тебе не покину.

Дивлячись з двох різних точок одночасно, Кассандра тепер чітко відчувала той зв’язок, що єднав її з цією дивною, чужорідною істотою. Відчувала нескінченний хор чужих голосів, що намагалися втішити й захистити її, таких само сумних та безпорадних, але неймовірним чином ніжних і турботливих.

Вона зробила один обережний крок, потім ще один. Від диму пекло в очах, дерло в горлі, але це вже припинило бути можливим. Кассандра розстібнула шлейки безглуздого вже комбінезона, струсила його з себе, наче стару шкіру. Засохла кривава скорина лущилася й відпадала, відкриваючи неохайні, виведені аматорською рукою патерни. Але їх огидна неохайність вже миналася, набуваючи внутрішньої краси й довершеності. Так втрачало значення Джерело і набувало сили Гирло. Рухлива, сяюча маса, сплетена з мерехтливих відростків, була на відстані витягнутої руки.

Відкритою долонею Кассандра торкнулася сатурніанської кішки.

IV

Тіло Брідж О’Шонессі, закинувши голову, дивилося у колодязь технічного тунелю, який на висоті метрів десяти заповнювався сріблястим маревом. Тут було дуже холодно — настільки, що з рота виривалася густа пара, а на віях виблискував іній. На потрісканих губах грала мрійлива усмішка. Насправді, вона майже не розрізняла обрисів цього місця, але добре бачила, як линуть ним струмені енергій, як збуджуються й вібрують квантові поля… Це було дивно, але водночас — прекрасно. Мабуть, так само це відчували мешканці благословенної Каппадокії, ченці священної долини Іхлари. Момент єднання з Піснею… Вона всім серцем воліла розчинитися у цьому новому для неї світі, світі, що мав неймовірну, недосяжну раніше глибину та чіткість, дозволити новому сприйняттю вести себе…

— Троє вампірів дезінтегровані. НРІ влаштувала засідку. Якимось чином вона видала за себе марсіанку-лоялістку…

— І що це змінює? — Вукмір кинув на тіло Іви Боген зневажливий погляд. — Для тих недобитків вистачить навіть одного вампіра. Але твої люди все ще не виколупали лоялістів з тієї мушлі, на яку вони перетворили сектор три.

— Це змінює набагато більше, ніж твій попечений мозок взагалі здатен зрозуміти, — просичала Брідж. Розлючена недоречним втручанням, Боген накинулася на неї, силкуючись узяти тіло під свій контроль. Бріджит усе ще не звикла до тієї довгої жердини, якою була Іва, так само як і Боген важко давала раду присадкуватому, м’язистому тілу О’Шонессі.

Тіло Іви захиталося, зігнулося в попереку, ледь не завалившись набік. Вогонь завирував по її шкірі, харкаючи сліпучими протуберанцями.

— Це доля твого нікчеми-синка так тебе дратує? — прохарчав Вукмір. — Чи те, що я дер його в сраку під час усього походу? Знаєш, а йому подобалося. Я думаю спробувати це знов — у новій комплектації. Навіть не знаю, що з того вийде.

Іва застигла, напружена до тремтіння в руках. Вукмір огидно вишкіряв темні від налиплого м’яса зуби.

— Він був невдахою й тюхтієм, твій синочок. Нездарою. Навіть брати не вмів, тілько давати. Розповідав мені якось, що навіть на Марсі дівчина його робила, а не він її.

— І що з того? — раптом спитала Брідж. — Тепер се все не варто навіть повітря, яке ти перегнав своїм поганим ротом. Чим ти… хочеш мені дорікнути? Що в мене був поганий син? Мені начхати. Ми з тобою пхаємось у велетенській сталевій домовині, в дупі якої — оскаженіла чорна діра, а навколо — холодна порожнеча та брили крижаного каміння. Як і з ким трахався мій син — це останнє, що наразі мене турбує.

Те, як Боген підхопила промову, розпочату Брідж, навіть розсмішило останню. Іва волала обома тілами — до хрипу, до болю в горлянці.

— А тепер розвертайся та чеши на бойовий пост. Штурм розпочнеться за моїм наказом!

— І коли ж це буде? — клацнув зубами циндра.

— За. Моїм. Наказом.

Сріблястий туман вирував угорі колодязя. Низький, вібруючий звук, схожий на ревіння вмираючих китів, лунав десь за переділками, утворюючи вібрації.

— Більшість наших дізналися, що цього вилупка звуть Мілош, тільки коли він був зарахований на «Сінано». Все життя він старанно приховував своє ім'я, наче це була якась таємниця… Я взагалі не розумію, чому він вирішив до нас приєднатися. Збудувавши культ на ритуальних зґвалтуваннях, тортурах та вбивствах під час сексу, людських багатоніжках…

— О, здається настав час офігенних історій, — сонно промимрила Брідж.

— Усе це — лише одна з тисячі масок Н’ярлатотепа. Не найпривабливіша, так. Але — одна з. Як космічна мудрість мі-го. Як вільний