Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

— To ти казала… — голос Брідж усе ще звучав відсторонено, вона перехоплювала контроль над цим тілом ліниво та м’яко, вичікуючи паузи в тирадах Іви, — казала, що мі-го перебудували «Сінано» під свої потреби. Що інакше він не пережив би тисячі років…

— Еге. То тобі цікаво, так?

Іва знову застигла над терміналом, збираючи звіти техніків, що зараз чаклували над агонізуючим трупом системи керування. Видраний з коренем матричний інтелект корабля обірвав більшість зв’язків між окремими системами, але певною мірою це був лише момент вузлової обробки та маршрутизації. Так, розподілений інтелект НРІ заповнював собою кожен куточок «Сінано», лишаючись частиною одного цілого навіть там, де був повністю відокремленим. Він виконував більшість складних обчислювальних процедур, ідеально координуючи їх між собою, не створюючи затримок, що були більшими за зептосекунду. Процесорів такої тактової частоти людство не мало, тому можливість повного переходу на резервні системи навіть не передбачалася. Але з міркувань безпеки (і завдяки реліктам Старої Імперії) такі системи існували — відокремлені, аварійні, тимчасові.

Якщо не знайти способу повернути контроль над реактором та рушієм, то найбільше, на що можуть розраховувати окультисти, — це перетворення «Сінано» на мовчазний, загублений у порожнечі склеп, який бовтатиметься десь у просторі між Юпітером та астероїдним кільцем, за сотню років потрапить у гравітаційне поле газового гіганта та зрештою стане поживою для його пекельних штормів.

— Не відповіси?

— Чому б це? В жодному разі тобі, хвойдо, це вже не допоможе. Виходу звідси немає, аж до самого кінця, хай яким він буде. А щодо корабля… Хазяї використовували цю платформу як транспортний вузол. Вони розмістили на «Сінано» чорну діру, аби викривлювати простір-час і створювати кротовини, крізь які відбувався контакт Землі з іншими колоніями. З Плутоном, Еридою, а головне — із Седною.

— Седна? Сей жалюгідний шматок криги та силікату?

— Яка здійсняє один повний оберт навколо Сонця за дванадцять тисяч років. Одні кажуть, що це головна транзитна база між нашою системою та Югготом. Інші — що саме вона і є Юггот.

— Хіба Юггот — се не Плутон?

Боген пирхнула, пробігаючи очима черговий звіт. Здається, вони все-таки зрушили з мертвої точки. Принаймні Вукмір тепер матиме свій шанс повеселитися. Вже зовсім скоро, так.

— Гадки не маю, — Іва байдуже знизала плечима. — Насправді, це мене не цікавить. Яка різниця, яку саме планету люди з епохи до міфу назвали Югготом? Ти ж розумієш, що це навіть не та назва, яку використовують мі-го?

— А мені цікаво було слухати всі ті теревені про те, що наше Сонце має двійника — червоного карлика, який ховається десь за хмарою Оорта; що орбіта Седни сформована двома світилами, та що саме з планети, яка обертається навколо карлика, й походять мі-го. Знаєш, незадовго до початку Блокади Сатурна було декілька гучних процесів над викритими культами… Ми в СОІ їх розбирали — вивчали методи та вірування…

— Навіщо тоді белькотіла ту маячню про Плутон?

— Хіба я казала, що хтось із культів, сучасних чи зниклих, довів свою правоту? Апокрифів безліч, але навіть ви, марсіяни, ні біса не знаєте про своїх хазяїв. Ви просто вигадуєте штуки, які здаються вам крутими й розумними…

Брідж хитаючись звелася на ноги. Хтось великий та сяючий на мить з’явився в отворі колодязя. Відштовхнувшись від підлоги, вона почала підніматися вгору, хапаючись ослаблими руками за крижані поруччя. Біль пробивався до неї тихим відлунням, наче вона вже достатньо відділилася від власного тіла — чи його вже значною мірою заповнив вампір. Останнім часом він принишк, наче відчуваючи чиюсь небезпечну присутність. Дивно… наче кішка вже пішла… Та дівчина, Кассандра, забрала її. Брідж бачила їх, переплетених між собою, бачила, як їх єднає щось схоже на мономолекулярне мереживо.

— Тож ви використали реактор, аби транспортувати на корабель Вогняних вампірів? — спитала вона, повертаючи розмову до її початку.

— Еге. Цьому задуму вже більше десяти років, і той, у кого він народився, нині його і втілює.

— Фхатаґва? — руки тремтіли, а тіло, яке ще декілька днів тому могло викликати нудоту своєю незвичною легкістю, почало здаватися Брідж невимовно важким.

— Так. І ні, — Боген, здається, звикла до подвоєного існування, до присутності Бріджит. А можливо, просто вирішила займатися нагальними проблемами, не витрачаючи часу та зусиль на марну боротьбу. — Фатаґва лише знайшов собі спільника. Адмірал Окіта Содзі ненавидить вашу Імперію набагато запекліше, ніж мі-го, вампіри Катудги чи навіть кішки Сатурна. Це із самого початку був його план.

До пояснень Боген не вдавалася, та й, чесно кажучи, Брідж вони не цікавили. Вона відкинула кришку люка й вштовхнула себе в простір чергового відсіку. Сріблясте марево висіло тут так густо, що відчувалося шкірою. Брідж принюхалася — розум уже остаточно змінив принципи ідентифікації сигналів з очних нервів, навіть імплант не здатен був дивитися крізь Пісню. На запах і смак це була водяна пара, густа, але холодна, майже крижана.

— Навіщо ми тут? — розгублено спитала Боген. Їй здалося, що в тумані попереду проступає чиясь незграбна, диспропорційна постать. Короткий, присадкуватий торс, непомірно довгі кінцівки з додатковими суглобами, маленька голова.

Брідж не відповіла. Вона бачила дещо інше, що навіть віддалено не було схоже на людину. І попри пару вона розрізняла його неймовірно чітко, у всіх найдрібніших деталях.

— Wir müssen die Tore öffnen. Wir müssen sie reinlassen.

— І тут висока імперська, — всміхнулась Брідж. — От курва.

— Куди він подівся? — Іва навіть провела рукою крізь білясту мряку. Брідж не заважала, спостерігаючи, як цей жест залишає по собі жевріючі зблиски потойбічного вогню, потягнула його до себе, наче утворивши у власному тілі вакуум. Вампір, що намагався покинути його, несамохіть відступив назад — а разом із ним і біль. Але Брідж він уже не турбував. Їй спало на думку, що власні страждання від нудоти й мігрені, які вона відчувала ще вчора, тепер віддалилися, зробившись настільки сторонніми, що вона до кінця не вірила в те, що вони насправді були. Бріджит О’Шонессі вже не здатна була відчувати фізичного болю.

Хитаючись, вона пройшла відсіком до невеликого люка із стійкого біополімеру, в якому ховався титано-молібденовий кістяк із серцевиною з алотропного карбонового волокна. Одна з найміцніших перепон на всьому «Сінано». Під час походу вона була постійно запечатаною, й не існувало жодного способу відкрити її, доки сам корабель перебував у польоті. Це робилося лише на корабельнях при повністю відбалансованому реакторі. За цим люком був пульт розгерметизації реакторної камери.

— Ти що, гризти її збираєшся? — уїдливо спитала Боген. — Диви-но краще… ми починаємо.

Брідж неохоче озирнулася.