Читати книгу - "Людина у високому замку, Філіп Кіндред Дік"

Він побіжно проглянув документ.

— Ось ручка, сер,— сказав містер Ремзі.— І на сьогодні це всі справи з німецьким урядом.

Він бридливо подивився на консула, подаючи ручку містерові Таґомі.

— Ні,— сказав містер Таґомі.

Він повернув форму 20—50 містеру Ремзі, тоді знову її вихопив і написав унизу: «Відпустити. Високоповажне торгове представництво, Сан-Франциско. На підставі Воєнного протоколу від 1947 року. Таґомі».

Він передав одну копію німецькому консулу, а інші разом з оригіналом — містерові Ремзі.

— На все добре, гере Райс.

Він вклонився.

Німецький консул вклонився у відповідь, ледь завдавши собі клопоту глянути на документ.

— Будь ласка, надалі для всіх справ використовуйте такі засоби зв'язку, як пошта, телефон, телеграф,— сказав містер Таґомі,— не приходьте особисто.

— Ви покладаєте на мене відповідальність за обставини загального характеру, які перебувають поза моєю юрисдикцією.

— Лайно собаче, ось що я скажу у відповідь.

— Цивілізовані люди не так ведуть справи,— сказав консул.— Вами керує образа та бажання помсти, тоді як ми повинні діяти формально, без домішку особистих почуттів.

Він жбурнув сигарету на підлогу, розвернувся і подався геть.

— Заберіть свою огидну смердючу сигарету,— кволо мовив містер Таґомі, але консул уже зник за рогом.

— Я вчинив по-дитячому,— сказав містер Таґомі містеру Ремзі.— Ви стали свідком нечуваного інфантильного вибрику.

Він непевним кроком повернувся до кабінету. Тепер у грудях так стисло, що він зовсім не міг дихати. Біль розтікався лівим плечем, і водночас якась могутня рука розчавлювала ребра.

— Уф,— вимовив він.

Він бачив перед собою не килим, а лише потік червоних жаринок, що підіймалися вгору.

— Допоможіть, містере Ремзі,— сказав він.

Але жодного звуку не було чути.

— Будь ласка.

Він простягнув руку вперед, спіткнувся. Однак не було за що вхопитися.

Падаючи, він стиснув у кишені пальта срібний трикутник, який нав'язав йому містер Чілден. «Він мене не врятував. Не допоміг. Попри всі зусилля».

Його тіло вдарилося об підлогу. Руки й коліна. Він хапав ротом повітря, ворс килима забивався у ніздрі. Тепер містер Ремзі вже мчав до нього, щось скімлячи. «Потрібно зберігати спокій»,— подумав містер Таґомі.

— У мене невеликий серцевий напад,— спромігся сказати містер Таґомі.

Навколо вже метушилося кілька людей, переносячи його на диван.

— Спокійно, сер,— мовив один із них.

— Попередьте дружину, будь ласка,— сказав містер Таґомі.

З вулиці до нього долинула сирена швидкої допомоги. Завивання і ще більше метушні. Люди заходили і виходили. Його накрили ковдрою аж до пахв. Зняли краватку. Розстебнули комірець.

— Уже краще,— сказав містер Таґомі.

Він зручно лежав і не намагався поворухнутися. «Моїй кар'єрі так чи інакше кінець,— вирішив він.— Німецький консул, безумовно, здійме ґвалт перед своїм начальством. Скаржитиметься на неприпустиму поведінку. Мабуть, він має для цього підстави. Хай там як, справу зроблено. Принаймні мою частину, наскільки це мені під силу. Решта залежить від Токіо та угруповань у Німеччині. Я все одно не маю впливу на цю боротьбу.

Я думав, що йдеться лише про пластмаси. Що це високоповажний бізнесмен. Оракул вгадав і дав підказку, але...»

— Зніміть з нього сорочку,— наказав якийсь голос.

Поза сумнівом, це був штатний лікар. Дуже владний тон. Містер Таґомі усміхнувся. «Тон понад усе. Чи може це бути відповіддю? Таємниця організму, знання, що міститься в самому тілі. Час полишити всі справи. Або хоча б частково полишити. Причинність, якій я маю підкоритися без зайвих слів.

Якою була відповідь оракула на останнє запитання, коли ті двоє лежали в кабінеті мертві або при смерті? Шістдесят перша гексаграма, „Внутрішня істина“. „Найменше розуму у свиней та риб. Їх важко переконати“. Це я. Книга говорить про мене. Я ніколи не зможу зрозуміти повністю. Така вже природа цих істот. Чи, може, Внутрішня істина — це те, що відбувається зараз зі мною?

Я чекатиму. Я побачу, яка вона насправді.

Може, вона і те, й інше».

Надвечір, якраз після вечері, до камери Френка Фрінка підійшов поліцейський, відімкнув двері і наказав йому піти й забрати свої речі в реєстратурі.

Незабаром він опинився на тротуарі перед відділком поліції на Карні-стрит, серед квапливої юрби перехожих, автобусів, автомобілів, що невпинно сигналили, та галасливих водіїв велотаксі. Було холодно. Перед кожною будівлею залягли довгі тіні. Френк Фрінк якусь мить постояв, а тоді машинально подався за людьми, що перетинали вулицю на пішохідному переході.

«Мене заарештували без жодної справжньої причини,— подумав він.— Без мети. І так само відпустили».

Йому нічого не сказали, а просто віддали мішок із одягом, гаманець, годинник, окуляри, особисті речі і перейшли до наступної справи — підстаркуватого пияка, якого затримали на вулиці.

«Диво,— подумав він.— Те, що мене відпустили. Якийсь щасливий випадок. За законом я зараз мав би сидіти в літаку, прямуючи до Німеччини на знищення».

Він досі не міг повірити — ані в арешт, ані у свободу. Неймовірно. Він ошелешено крокував далі вздовж замкнених магазинів, переступаючи через рознесене вітром сміття.

«Нове життя,— подумав він.— Наче заново народився. Дідько б його узяв, „наче“? Я і справді заново народився.

Кому дякувати? Може, помолитися?

Але кому спрямувати свої молитви?»

«Якби ж я це розумів»,— сказав він собі, ідучи велелюдним вечірнім тротуаром, освітленим неоновими вогнями, серед галасу, що долинав із барів на Гранд-авеню. «Я хочу зрозуміти. Я мушу».

Але він знав, що це йому ніколи не вдасться.

«Просто тішся,— подумав він.— І не зупиняйся».

Якась частка його розуму проказала: «А тоді назад до Еда. Я повинен якимось чином повернутися в нашу майстерню, у той підвал. Продовжити те, на чому зупинився. Робити прикраси власними руками. Працюючи і не думаючи, не роздивляючись навколо і не намагаючись зрозуміти. Моя справа — робити прикраси».

Сутеніло. Він поспішав, долаючи квартал за кварталом, намагаючись якомога швидше потрапити у впорядковане, зрозуміле місце, в якому був раніше.

Коли він врешті дістався туди, Ед Маккарті сидів за верстатом і вечеряв. Два сендвічі, термос чаю, банан, печиво. Френк Фрінк стояв у дверях, хапаючи ротом повітря.

Ед нарешті почув і обернувся.

— Я думав, ти помер,— сказав він.

Він прожував їжу, ковтнув, тоді відкусив новий шматок.

За верстатом Ед увімкнув маленький електричний обігрівач. Френк підійшов і нахилився, гріючи руки.

— Радий знову