Книги Українською Мовою » 💛 Наука, Освіта » Засвідчення 📚 - Українською

Читати книгу - "Засвідчення"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Засвідчення" автора Джефф Вандермеєр. Жанр книги: 💛 Наука, Освіта. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 82
Перейти на сторінку:
він упізнавав. Директорку тут зображено як правдивого кабана, нашпигованого рослинністю; заступницю директора — як гладуху чи тхора; Чіні — як медузу.

А потім він знайшов і себе. Незавершеного. Його обличчя взято зі світлини, де він увічнений серйозним, і додано розпливчасте тіло не білого кроля, а дикого зайця, в хутрі, наполовину помережаного олівцем. Навкруги Вітбі обвів обриси сіро-блакитного страховиська, китоподібного левіафана, від якого розходилися фіолетово-пурпурові хвилі, а око було величезним кружалом, яке витріщалося з обличчя, немовби циклопового. Це монструозне тіло випромінювало не просто хвилі, а шквали дрібнесеньких незбагненних слів, у зібганих, нашвидкуруч нашкрябаних закарлючках. Хай там які приголомшливі й тривожні були попередні стіни, але ця особливо вражала — що там порівняно з нею директорський кабінет! Від неї аж мороз пішов по шкірі. Це змусило Керманича пригадати, що він досі покладається на аналіз Вітбі, що ця інформація надасть йому відповіді. Але тут відповідей не було. Тільки доказ того, що у Вітбіній голові було щось подібне до осадового шару паперу, пов’язаного рослиною, здохлою мишею, а також стародавнім мобільним телефоном.

На долівці навпроти нього, біля полиць праворуч, були кельма, палітра фарб, підставка, за допомогою якої Вітбі дотягувався до стелі. Кілька книжок. Переносна електроплитка. Спальний мішок, у комплекті. Чи Вітбі тут живе? І ніхто про це не знає? Або здогадується, але насправді не хоче знати? Натомість краще послати Вітбі копняком акурат до нового директора. Дезінформація і затьмарення. Вітбі багатенько часу витратив на це. Він терпляче працював над цим, щось додаючи, забираючи. Теруар.

Керманич стояв спиною до полиць лише хвилину.

Він стояв там, усвідомивши, що на цьому горищі протяг. Так і стояв там, не усвідомлюючи, що це ж не протяг.

Хтось дихав, у нього за спиною.

Хтось дихав йому в шию. Усвідомлення цього опекло його морозом, крик «Боже!» застряг у горлі.

Він обернувся неймовірно повільно, бажаючи нагадувати статую на шарнірах. І тоді тривожно побачив величезне, бліде, водяво-блакитне око, яке випливало на тлі темряви чи темних лахів, крізь які просвічувала бліда плоть, і це втілилось у Вітбі.

Вітбі, який весь час був тут, стоячи біля полиці просто за Керманичем, на рівні його очей, на півзігнутих колінах, на боці.

Дихаючи короткими різкими сплесками. Втуплюючись.

Наче в інкубаторі щось висиджуючи. Там, на полиці.

На перший погляд Керманичеві здалося, що Вітбі спить з розплющеними очима. Воскова фігура. Манекен із кравецької майстерні. Потім усвідомив, що Вітбі прокинувся та впивається в нього очима, трохи похитуючись, ніби під ним оберемок листя і ще щось. З вигляду — як істота без кісток, затиснутий у надто тісний куточок.

Так близько, що Керманич міг би нахилитися та вкусити його за ніс або поцілувати.

Вітбі так нічого й не казав, і Керманич, нажаханий, якимсь чином збагнув, що розмова небезпечна. Якщо він щось скаже, Вітбі може вирватися зі своєї засідки… у твердо зціплених щелепах цього чоловічка криється щось зумисніше, смертоносніше!

Їхні погляди зімкнулися, і не можна було заперечити, що ці двоє бачили один одного, але Вітбі так нічого й не казав, начебто бажаючи зберегти ілюзію.

Повільно Керманич подужав спрямувати промінь свого ліхтарика на Вітбі, тремтячи, і придушивши, зі скреготом зубовним, усі інстинкти, які волали, що не можна обертатися спиною до цієї людини. Він відчував, як уривається подих Вітбі.

Потім — легкий порух, і рука Вітбі лягла йому на потилицю. Просто відпочиваючи там, долоня пестила волосся Керманича. Ось ті пальці розлізлися, мов медуза, ось поволі рухаються вперед-назад. Два натиски. Три. Пестячи голову Керманича. Пестячи ніжно, турботливо, обережно.

Керманич нерухомо закляк. Це вимагало зусиль.

За якийсь час рука й знялася, з певною нехіттю. Керманич ступив два кроки вперед, потім ще крок. Ще крок. Вітбі не вирвався зі своєї засідки. Вітбі не вичавив якогось нелюдського звуку. Вітбі не намагався втиснутися в полиці.

Керманич дістався дверцят люку, не дозволяючи собі тремтіти, спустив ноги, перемістився, намацав ногами драбину. Поволі потягнув люк, зачиняючи, не озираючись на полиці, навіть потемки. Відчув таке полегшення, коли люк зачинився, потім спустився драбиною. Завагався, потім зняв драбину і склав. Примусив себе подослухотися біля дверей, аж доки й покинув кімнату, залишивши там ліхтарик. Потім вийшов, до яскраво-яскраво освітленого коридору, з нехіттю, глибоко вдихнув, і побачив темні плями, судомно здригнувшись, нездатний стримати судому, прагнучи, щоб її ніхто не побачив.

Пройшовши кроків п’ятдесят, Керманич зрозумів, що Вітбі опинився в цьому просторі без драбини. Уявив собі Вітбі, як той повзе, продираючись крізь повітряні шлюзи. Його біле обличчя. Його білі руки. Які дотягуються.

На автомобільній стоянці Керманич зіткнувся з розвеселою поторочею, яка промовила до нього: «Здається, ви привид побачили!» Він спитав у тої поторочі, чи не чула вона щось дивне про цю будівлю останнім часом, чи не бачила чогось надзвичайного. Оформив це як невимушену розмову, сподіваючись, що тон звучить просто цікаво чи жартівливо. Але Чіні не допоміг розв’язати проблему, сказавши:

— Ну, там високі стелі, так? Це через них ви бачите те, чого нема. Птах може бути кажаном. Кажан може бути клаптем пластикового пакета, який ширяє у повітрі. Так улаштовано світ. Бачити речі як щось інше. Птахолистя. Кажаноптахи. Тіні зі світла. Звуки, які випадкові, але здаються значущими. Нічого взагалі не здається інакшим, хоч би куди ви подалися.

Птах може бути кажаном. Кажан може бути клаптем пластикового пакета. Але хіба таке можливо?

Це як ножем уразило Керманича — тяжко — так, що він випустив з уваги Чіні, як і Вітбі, — співрозмовник похапцем залишав стоянку, поспішаючи мовити до нього кілька слів, жодного з яких Керманич насправді не розчув.

Потім, запустивши двигун і проїхавши ворота контрольно-пропускного пункту, майже не пам’ятаючи ні поїздки, ні паркування біля річки, де гуляли люди, Керманич був милосердно звільнений від Південного Округу та знайшов себе біля пірсу в Гедлі. Він досить довго роздивлявся річку, аж доки щось усередині його голови справді побачило крамниці, чи людей, чи воду за ними.

Його транс, його бездумна бульбашка прокололася криком маленької дівчинки: «Що ж ти так пізно!» Полегшення, коли він усвідомив, що вона звертається не до нього, а до свого батька, який обійшов його, прямуючи їй назустріч.

Те місце, де він опинився, було хіба що трішечки краще за просту забігайлівку, але темне й просторе, з більярдними столами в кутку. Десь неподалік був понтонний док, з його вівторковим пробігом. Нагорі пагорба — його будинок, але він був ще не готовий повернутися додому. Керманич замовив нерозбавлений віскі,

1 ... 65 66 67 ... 82
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Засвідчення», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Засвідчення"