Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю 📚 - Українською

Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю" автора Анна-Марі Слотер. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 65 66 67 ... 81
Перейти на сторінку:
країни. Насправді деякі дані свідчать, що надто щедрі декретні виплати у Європі можуть образити амбітних жінкок. Клер Кейн Міллер зазначає у New York Times, що у Європі жінки{407} вдвічі рідше обій­мають керівні посади, ніж чоловіки. Тоді як у США жінки стають керівниками так часто, як і чоловіки. Ця невідповідність зумовлена комбінацією непередбачуваних наслідків довгої декретної відпустки{408}: жінки мусять відкласти свої амбіції, а працедавці можуть не захотіти взяти на керівні посади жінок дітородного віку через страх, що ті довго будуть відсутні.

Але ось що ми можемо зробити. Ми можемо скористатися нашим незмінним кредо: «Усі люди створені рівними». Це означає, що чоловіки та жінки — рівні, а робота, яку вони ділять між собою — заробляння грошей та піклування про рідних, — однаково важливі та однаково цінні. Також ми можемо дійти висновку, що турботливе суспільство — більш рівноправне суспільство.

Психологиня Керол Ґілліґан звертає увагу на те, що ми чуємо, як діти кричать «Тобі байдуже!»{409} так часто, як і «Це несправедливо!». «Тобі байдуже» — указує на страх самотності, який відчувають усі вразливі та залежні люди: молодь, старі, хворі та неповносправні. «Це несправедливо» — указує на страх перед тими, хто зловживає владою, хто може порушити правила на свою користь.

Подумайте, до чого це може призвести. Це значить, що не отримувати піклування та догляду — це така сама ознака нерівності, як і дискримінація. І в першому, і в другому випадку ті, що мають владу, можуть скористатися нею по відношенню до тих, хто її немає: до молоді, старих, хворих, неповносправних і до будь-кого іншого. «Це несправедливо» може означати{410} «Ти не бачиш або не чуєш мене, ти не даєш мені рівних прав чи поваги». «Тобі байдуже» може означати «Ти відмовився від мене у скрутну й вразливу хвилину, коли я не міг відстояти свою рівність зі співгромадянами».

Як американці, ми повинні пишатися, що ми ті, хто піклується. Хто піклується про свою країну та про одне одного. Хто пам’ятає, що наше минуле — це не просто історія сильних людей, які вирушили завойовувати країну можливостей, але й зведені стодоли, рої бджіл, спільні пасовиська, а також однокімнатні школи. Хто розуміє, що ми можемо змагатися, як нація, якщо ми пам’ятатимемо про піклування.

Ми можемо прорватися крізь сучасні глухі кути політики. Ми можемо віднайти себе наново, які і багато разів до цього. Ми можемо знову стати унікальними, не лише завдяки швидкості наших комп’ютерів та силі нашої армії, але завдяки міцності наших спільнот та якості нашого піклування.

Епілог

Багато в чому ця книжка — любовний лист до моєї сім’ї. Вона завжди була основою всього, що я роблю, і того, ким я є, і немає нічого дивного в тому, що ви зустрічали різних Слотерів та Моравсіксі на цих сторінках. За останні кілька років я навчилася дивитися на світ крізь подвійну призму змагання та піклування, я почала по-іншому дивитися на багатьох членів моєї родини з віднайденою повагою.

Протягом усього життя я гостро усвідомлювала, яка ж я щаслива бути народженою наприкінці 1950-х, а не на початку 1930-х, як моя мама, або 1900-х, як мої бабусі. Донедавна я дивилася на цих жінок і уявляла, ким вони могли би стати, якби мали можливості розвиватися, проте зараз я бачу їх — моїх праматерів — як тих, хто дав суспільству стільки ж користі, скільки і їхні чоловіки. Вони інвестували у свої сім’ї, вивчили та надихнули своїх дітей — синів і дочок — стати тими, ким вони стали, піклувалися про тих, хто цього потребував, — близьких і далеких родичів і решту. Сухою мовою соціології та економіки — вони були хранительками людського багатства. А емоційнішою риторикою — берегинями самого людства.

Моя бельгійська бабуся, Генріет Меделін Де Блютс Лімбощо одружилася з моїм дідусем, студентом-медиком, у 1932 році. Потім швидко народилися мої мама та дядько. Коли німці окупували Брюссель у травні 1940 року, дідусь відмовився здаватися з бельгійською армією, а тому приєднався до сил союзників у Дюнкерку та був евакуйований до Англії, де згодом приєднався до Спеціальної повітряної служби. Після дворічного життя під окупацією бабуся вирішила приєднатися до нього. У свої 34 вона була молодою привабливою і дуже категоричною жінкою. Так почалася шестимісячна історія, варта Голлівуда.

Ми з братом виросли на її історіях про перельоти. Кінець кінцем вона надиктувала свої спогади шестимісячної подорожі від Франції до Швейцарії через Іспанію та Португалію і остаточним прибуттям до Лондона. Щоразу, коли друзі з бельгійського руху Опору намагалися допомогти їй перебратися через кордон до вільної Франції, їм відповідали: «Так, але без дітей.» Звісно, у цьому питанні бабуся була непохитною. Була війна, і хіба вона могла залишити в цей час своїх дітей? Через десятки років вона пояснила це моїй матері так:

Озираючись на минуле з певним досвідом та віком, я цілковито усвідомила, що з мого боку це було тотальне придушення довколишніх небезпек. Думаю, в мене вийшло, бо я доволі оптимістична людина. Часто намагаюся уявити себе в іншій ситуації, запитуючи, як же я змогла подолати все це. Я ніколи не припускала, що не зможу вирішити якоїсь проблеми чи вийти зі складного становища. Ні, я ніколи не думала, що мені щось не вдасться у цій конкретній спробі і що зі мною та дітьми може трапитися щось жахливе.

Мені слід усміхнутися, коли я це перечитую. Це абсолютно у стилі бабусі — сталевої жінки. Коли пізніше лікарі сказали їй, що вона буде шкутильгати через втрату хряща в щиколотці, вона лише стиснула зуби і, як раніше, гордо покрокувала по брюссельській вулиці. Їй вдалося облаштувати свій дім, підтримати хірургічну практику чоловіка, інвестувати в сім’ю і привнести перфекціонізм в усе, за що бралася. Часто вона була суворою та вимогливою, виправляючи листи подяки, які я писала їй французькою, і надсилаючи мені їх назад. Але, крім усього іншого, вона завжди була готова присвятити безмежну кількість часу своїм онукам, аби допомогти домашнім завданням чи будь-чим іншим.

Я завжди дивилася на життя моєї бабусі і вважала, що завдяки поєднанню рішучості, оптимізму, управлінських здібностей та винахідливості з неї вийшла б неймовірна директорка, а бельгійський бізнес змінився б назавжди! Мені досі хотілося б, аби в неї було більше варіантів щодо того, як прожити своє життя. Проте зараз я бачу жінку, яка дала моєму дідусю змогу допомогти

1 ... 65 66 67 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"