Читати книгу - "По секрету твоя, Рошаль Шантьє"

Коли я спускаюся на кухню Марк розкладає їжу. Судячи з усього, доставка з ресторану. Мене охоплює сором, адже жінка повинна готувати і прибирати, а я цілий день не роблю зовсім нічого!

— Марк, пробач… Я… — лепечу, а він дивиться здивовано, і я врешті решт пояснюю, — я маю готувати їжу і…

— Стій, — перериває досить різко, — Тая, будь ласка, давай без цього. Так, я люблю смачно поїсти, але це не є першорядним. Ми спокійно можемо замовляти їжу додому чи їсти в закладах. Якщо є настрій – готуй, якщо взагалі не любиш, наймемо помічницю. Мені не важливо.

Тоді я слухала його не віривши, що таке взагалі буває. Адже мене вчили... не цьому... І тільки потім я зрозуміла, що ще сказав Марк. Він бачив зі мною своє майбутнє, наше майбутнє і дуже реально його уявляв. А я? Адже мене він не запитав. Мені, безперечно, подобається те, що він описує, але чи хочу я взагалі спільного з кимось життя?

Виліт о шостій по Києву. О четвертій із копійками Марк завантажує в багажник наші речі, і ми виїжджаємо в аеропорт.

— Думаю, буде краще, якщо ми не афішуватимемо наші стосунки. Зрозумій правильно, я не хочу чуток.

— Законом наші стосунки не заборонені, Вишенько, — згідно киває мені, стежачи за дорогою, — Але якщо для тебе це важливо добре. Тільки коли ніхто не бачить ти моя!

— Це погроза? — питаю з усмішкою.

— Попередження. — Приємно. І те, що він мене чує, і почуватиметься бажаною.

Сидячи в кріслі літака, міркую, що відлітати трохи страшно. Та сама суміш страху та бажання. Дещо схоже на збудження, але присмак з іншим відтінком.

— Ти задумлива, — вимовляє Марк, вловлюючи мій стан.

— Люблю цю справу, — усміхаюся.

— Думати? О, я щасливий. Це неймовірно корисно, — підморгує мені, перебираючи у своїй долоні мої пальці.

— Правда? — в уявному здивуванні широко округлюю очі.

— Звісно. А ще сексуально. Ти сексуальна.

— Ти сказав, що я розумна? — схиляю голову на бік.

— Саме це, Вишенько, саме це.

— Дистанція, Марк, пам'ятаєш?

— Звісно. Неймовірно важлива межа має проходити між нами. Я навіть відчуваю її, — підводжу брови здивовано, водночас пропоную продовжити, — Межа — лід, а я — риба. Метафору розумієш?

Берлін зустрічає сонцем та дрібним дощем. Кінець травня, що вдієш. Доїжджаємо до готелю та розходимося по номерах. На цей раз по різних, звичайно ж.