Читати книгу - "У карнавалі історії. Свідчення, Леонід Плющ"

Я зайшов до Інституту педагогіки, потім в університет. В університеті висіло оголошення про те, що всіх студентів запрошують на Фестиваль дружби народів 22 травня о шостій вечора до пам’ятника Шевченку.

21-го зателефонував Кирило:

— Ну, що ти вирішив?

Я розповів про «фестиваль» та все інше.

— Якщо підеш, пошкодуєш!

— Я розцінюю ці слова як шантаж і дискримінацію.

— Як хочеш.

(Цього ж дня він телефонував моїй дружині, щоб вона мене «не пускала» до пам’ятника. Дружина відповіла йому, що не бачить підстав для заборони і не розуміє, чому я маю не йти.)

Вранці 22-го мене викликали до директора інституту Глушкова.

Глушкова не було, запропонував поговорити його заступник, академік Пухов.

Пухов заявив, що я зухвало розмовляв у парторганізації і хочу, мовляв, брати участь в антирадянській демонстрації.

Почалась суперечка. В одному місці я обмовився і раптом вражено побачив, що поважний академік аж витягнувся від радості — «спіймав». Перетворення академіка в слідчого було цілком несподіване — давали знати про себе мої ілюзії про солідних вчених.

Пухов нарешті виклав «козир»:

— Ваш завідувач був сьогодні в мене. Він казав, що ви поганий працівник і нічого ще не зробили в кібернетиці. Він просив вас звільнити.

— Я зовсім нещодавно отримав премію за чудову роботу. Антономов жодного разу не звинуватив мене в тому, про що ви кажете. Викличте його, і нехай він скаже мені це сам, в очі.

— Я зайнятий. Ось ви працюєте вже 6 років, а досі звичайний інженер.

— У мене дещо інші уявлення про науку й кар’єру.

— Поганий той науковий працівник, що не мріє про кар’єру. Ви — працюєте і не зростаєте. Нам такі не потрібні. Раджу подати заяву про звільнення з роботи за власним бажанням.

— Я буду скаржитись.

— Хоч в ООН.

Я відразу ж пішов до Муромського і при його підлеглих сказав йому, що він негідник, бо доніс мої слова про ООН, а я йому це сказав як колишньому приятелеві.

Приїхавши до лабораторії, зустрів Антономова.

Антономов повідомив, що йому запропонували мене звільнити під будь-яким приводом. Він також порадив звільнитись «за власним бажанням». Бо ж все одно виженуть і з поганим записом у трудовій книжці.

— Я зовсім не збираюсь допомагати їм мене переслідувати.

Почалися розмови з іншими співробітниками. Всі співчували, але дехто казав, що через мене розженуть лабораторію. Як з’ясувалось потім, багато «підписантів» звільнялись «за власним бажанням» саме через цей аргумент. Я ж вважав, що коли моїм колегам власна шкура дорожча за совість, то я маю моральне право нехтувати їхньою шкурою задля неспівпраці з КДБ у розправі над вільною думкою.

Особливо соромно мені було за дочку українського художника, якого переслідували в 37-му році. Вона делікатно присоромлювала мене за неморальне ставлення до інтересів лабораторії. Така мораль у неї — людини, що пережила свого часу остракізм дочки «ворога народу», видалась мені трохи дивною. Вже наприкінці періоду брежнєвщини декілька московських дисидентів, що капітулювали й продали своїх товаришів, довели цю мораль до краю. Вони почали звинувачувати стійкіших людей у гордині. Всі християни були морально зобов’язані капітулювати слідом за ними.

На якийсь час затихло — зі мною.

По всьому Союзу прокотилась хвиля зборів, на яких засуджували «підписантів», проганяли з партії, з роботи. Все це доволі добре викладено в «Хроніках поточних подій», і тому я не буду спинятись на подіях літа 68-го року в Києві.

Дехто з «підписантів», рятуючи себе, стали «відреченнями» — вони каялися.

Один кандидат наук в Києві сказав, що підписав, коли був п’яний.

Доктор наук заявив, що листа принесла вродлива дівчина, Іра Заславська (кандидат фізико-математичних наук):

— Не міг же я їй відмовити.

Ця фраза стала крилатою, приказкою серед киян.

Я зустрівся з Віктором Боднарчуком, показав йому свого листа в «Комсомолку». Він розповів, що з нашого інституту хочуть вигнати чотирьох: трьох за листи, а інженера Іваненка — за те, що створив хор з «націоналістичним ухилом».

До Києва приїхав Петро Якір з дочкою Ірою і зятем Юлієм Кімом. Юлій був одним з кращих «співців опозиції». Політичних його пісень було небагато, і це була одна з причин того, на відміну від пісень Висоцького й Галича, пісні Кіма мало хто знав. Разом з поетом Іллею Габа-єм і Якіром вони написали один з найкращих листів протесту.

З Якіром ми пішли до Віктора Некрасова. Прекрасний оповідач, він в особах відтворював перед нами картини минулого. Запам’яталось — про космополітизм.

Після нагородження Некрасова званням Лауреата Сталінської премії за книжку «В окопах Сталінграда» — Сталінові сподобалася єдина правдива книжка про війну — Некрасова відразу призначили одним з шістнадцяти секретарів Спілки письменників України. Він міг зробити велику кар’єру. Але тут почалася кампанія проти космополітизму. На зборах письменників Олександр Корнійчук нахилився до Некрасова: «Виступайте ви». Некрасов відмовився. «Вийдемо покурити». У коридорі Корнійчук пояснив, що Некрасов, як єдиний росіянин у секретаріаті, зобов’язаний затаврувати космополітів. Віктор Платонович далі відмовлявся. «Що ж, Вікторе, ви пошкодуєте».

Ось таврували якогось чергового космополіта. Він схвильовано підскакував і верещав: «Я не космополіт! Я прихвостень, прихвостень! Навіть у газетах написано, що я прихвостень космополітів».

Хтось обережно натякнув на «кумівство»: чому мовчать про родича Корнійчука, Натана Рибака. Але Рибак виявився одним з небагатьох «гарних» євреїв: пише тільки про Україну, українською мовою, славить Богдана Хмельницького й Петра Першого. Який же він єврей, себто космополіт?

На засіданнях письменників у 1948–1949 роках викривали «псевдоніми» і взагалі космополітів, тобто євреїв. Було багато трагікомічних епізодів.

Таврують Е. Підводиться український поет М. Бажан і намагається довести, що Е. не космополіт. Увечері збирається партійна рада, на якій розбирають брак пильності у Бажана. Той визнає, що через товариські взаємини з Е. не помітив його космополітизму. Але нарешті виявилось, що Е. не єврей, а німець. А хіба німці — космополіти? Е. вийшов сухим з води, тим паче що й сам став громити космополітів.

Історія, як завжди, вперто й нудно повторює саму себе. В розпалі боротьби з сіонізмом (67–68 роки) Бажан знову проштрафився. Він опублікував у журналі «Вітчизна» поему «Дебора» — про громадянську війну. Все було «правильно», по-партійному, тільки що позитивною героїнею поеми виявилась… єврейка Дебора. В годину пік боротьби за інтернаціоналізм Бажан знову втратив свою пильність. У своїх помилках він пішов ще далі —