Читати книгу - "Нарцис і Ґольдмунд, Герман Гессе"

золотавого волосся, її прохолодних блакитних очей, згасання і зникання в них зарозумілості, не побачить більше чарівного золотавого пушку на її запашній шкірі. Прощавайте, блакитні очі, прощавайте, вологі трепетні вуста! Він сподівався ще не раз цілувати їх. О, ще сьогодні, на пагорбах, у променях осіннього сонця, як він мріяв про неї, належав їй, тужив за нею! Але прощатися доводиться і з пагорбами, і з сонцем, з блакитним у білих хмарах небом, з деревами й лісами, з мандрами, з днями і порами року. Можливо, Марі ще досі не спить, бідна Марі з добрими закоханими очима і кульгавою ходою, сидить і чекає, куняючи, на своїй кухні, а Ґольдмунд так і не повернеться більше додому.

А папір і олівець, а надія ще зробити всі ці фігури! Все пропало, щезло! А сподівання на зустріч з Нарцисом, з любим апостолом Йоаном, і від нього він мусить відмовитися.

А ще йому треба попрощатися зі своїми власними руками, зі своїми очима, з почуттям голоду і спраги, з їжею і питвом, з коханням, грою на лютні, зі сном і прокиданням, зі всім. Завтра пролетить птах у небі, а Ґольдмунд його вже не побачить, заспіває у вікні дівчина, а він її не почує, тектиме річка і безмовно плаватимуть темні риби, підніметься вітер, підмітаючи по землі жовте листя, світитиме сонце, а в небі сяятимуть зорі, молодь піде на танці, далекі гори вкриються першим снігом – і все триватиме, всі дерева даватимуть тінь, люди дивитимуться радісно або сумно своїми живими очима, гавкатимуть собаки, ревтимуть корови в сільських хлівах, і все без нього, все це вже не належатиме йому, від усього він буде відірваний. Він насолоджувався ранковим запахом степу, смакував солодке молоде вино і свіжі міцні волоські горіхи, через його пригнічене серце промайнув спогад, спалахнуло відображення всього барвистого світу, зникаючи і прощаючись, ціле красиве заплутане життя ще раз пронизало блискавкою усі його почуття, і, зіщулившись від нестерпного горя, він відчув, як сльози одна за одною покотилися з його очей. Схлипуючи, він піддався цій хвилі, полилися рясні сльози, звалившись, від цього безмежного горя він заридав. О долини і лісисті гори, о струмки в густих зелених вільшняках, дівчата, місячні вечори на мостах, о прекрасний, променистий світе образів, як мені залишити тебе! Плачучи, лежав він на столі, безутішна дитина. З глибини змученого серця вирвалося зітхання і благальний крик: «О мамо, мамо!»

І коли він промовляв заповітне слово, у відповідь з глибини пам’яті сплив образ, образ матері. Це був не образ матері, створений з його художніх мрій, а з’ява його власної матері, прекрасної і живої, якої він з часу життя в монастирі більше ніколи не бачив. До неї звернувся він зі своїми наріканнями, їй виплакував цей нестерпний жаль від неминучості смерті, їй довірив себе, їй віддав він ліс, сонце, очі, руки, їй, в її материнські руки, повернув він усе своє єство і життя. В сльозах він заснув; по-материнськи огорнули його виснаженість і сон. Він проспав годину або дві, відчуття безвиході зникло.

Прокинувшись, він відчув сильний біль. Прикро пекли зв’язані зап’ястя, нила спина й потилиця. Ледь випроставшись, він прийшов до тями і знову усвідомив своє становище. Навколо панувала абсолютна чорна темрява, він не знав, як довго проспав, він не знав, скільки годин йому ще залишалося жити. Можливо, вже наступної миті по нього прийдуть і заберуть звідси на смерть. Тут він згадав, що йому обіцяли священика. Він не вважав, що його таїнства можуть йому чимось зарадити. Він не знав, чи навіть найдосконаліша сповідь і відпущення гріхів змогли б привести його на небеса. Він не знав, чи існують якісь небеса, і Бог-Отець, і суд, і вічність. Він давно втратив будь-яку впевненість у цих речах.

Але є вічність чи ні, вона йому не потрібна, він не хотів нічого, крім цього непевного, минущого життя, цього дихання, цього приємного буття у власній шкірі, він просто хотів жити. Він рвучко встав, у темряві дійшов навпомацки до стіни, притулився до неї і став міркувати. Має ж бути якийсь порятунок! Може, це священик, може, переконавшись у його невинності, він замовить за нього слівце або допоможе відкласти страту чи втекти? Він натужно заглиблювався у ці думки, знову і знову. А якщо з цього нічого не вийде, він все одно не здасться, ще не все втрачено. Отже, спочатку він спробує завоювати прихильність священика, він зробить усе, щоб зачарувати його, зворушити, переконати, підлеститися до нього. Священик – це єдина хороша карта в його грі, всі інші варіанти – тільки мрії. А втім, бувають випадкові збіги обставин; у ката можуть початися кольки, може поламатися шибениця, може з’явитися зовсім непередбачувана можливість втечі. У будь-якому випадку, Ґольдмунд відмовлявся вмирати; він марно намагався змиритися з цією долею, це йому не вдалося. Він буде захищатися і боротися до кінця, підставить ногу стражникові, зіштовхне вниз ката, він буде до останньої миті, до останньої краплі крові відстоювати своє життя. О, якби ж то йому вдалося умовити священика розв’язати йому руки! Тоді він отримав би величезну купу переваг.

Тим часом він спробував, не звертаючи уваги на біль, зубами розв’язати мотузки. Завдяки запеклим зусиллям через жахливо довгий відрізок часу йому вдалося їх трохи послабити. Він стояв, відсапуючись, у темряві своєї в’язниці, розпухлі руки дуже боліли. Перевівши дух, він пішов навпомацки вздовж стіни, обстежуючи крок за кроком сирі мури погреба в пошуках хоч якогось виступу. Тут він згадав про східці, за які зачепився, коли його заштовхували до цієї темниці. Він пошукав і знайшов їх. Ставши на коліна, він спробував перетерти мотузку об одне з кам’яних ребер сходинки. Це було непросто, замість мотузки на камінь потрапляли кісточки його зап’ястків, їх обпікав біль, він відчував, що текла кров. Та він не зупинявся. Коли між дверима і порогом почала сіріти ледь помітна тонка смуга світанку, йому це вдалося. Мотузка перетерлася, він зміг її розв’язати, його руки були вільні! Щоправда, після цього він навіть пальцями поворухнути не міг, кисті опухли і позатерпали, а руки до плечей звело судомою. Він мусив їх розминати, примушуючи до руху, щоб до них знову поступила кров. Бо зараз він мав план, що здавався йому хорошим.

Якщо зовсім не ийде умовити священика допомогти йому, тоді доведеться, залишившись з ним наодинці хоч на трохи, його вбити. Наприклад, одним зі стільців. Задушити його він не зможе, для цього в руках недостатньо сили. Отже, вбити