Читати книгу - "Битва королів"

Пайсел нічого не міг зрозуміти.

— Але ж у неї це від сіролуски, яка мало не звела бідолаху в могилу!

— А моя історія мені подобається більше, — сказав Мізинчик, — та й простолюд її вподобає. Люди он вірять, що як вагітна жінка їстиме кролятину, дитина народиться з довгими вухами.

Серсі всміхнулася усмішкою, яку зазвичай приберігала для Джеймі.

— Лорде Пітире, недобра ви людина.

— Дякую, ваша світлосте.

— І закінчений брехун,— не так тепло промовив Тиріон. «А він небезпечніший, ніж я гадав»,— подумав він.

Мізинчикові зеленкувато-сірі очі без натяку на ніяковість зустрілися з різнобарвними очима карлика.

— У нас усіх свої таланти, мілорде.

Королева, надто зайнята своєю помстою, не помітила цього обміну поглядами.

— Щоб роги наставив недоумкуватий блазень! Та зі Станіса потішатимуться по всіх винарнях поцейбіч вузького моря!

— Але плітки мають іти не від нас,— сказав Тиріон,— бо сприймуться як своєкорислива брехня.

«Бо це брехня і є».

І знову відповів Мізинчик.

— Повії просто обожнюють пліткувати, а я, так уже сталося, маю два-три борделі. А Вейрис, без сумніву, здатен посіяти зерна пліток у пивницях і харчівнях.

— Вейрис...— зронила Серсі, спохмурнівши.— А де Вейрис?

— Сам не можу зрозуміти, ваша світлосте.

— Павук плете своє таємне павутиння день і ніч,— зловісно промовив великий мейстер Пайсел.— Не довіряю я йому, мілорди.

— А він так гарно про вас говорить! — Тиріон підвівся з крісла. Він-бо знав, чим саме зайнятий євнух, але іншим радникам чути це зовсім не обов’язково.— Перепрошую, мілорди, але в мене справи.

— Королівські справи? — миттєво щось запідозрила Серсі.

— Тобі нема чого хвилюватися.

— Я сама вирішу.

— І зіпсуєш мені сюрприз? — мовив Тиріон.— Я готую подарунок для Джофрі. Ланцюжок.

— Навіщо йому ще один ланцюжок? У нього є і золоті, і срібні — він їх за все життя не зносить. Якщо ти бодай на мить уявив, що подарунками можеш купити любов Джофрі...

— Та чого, король і так мене любить, як і я його. А цей ланцюжок, думаю, одного дня він поцінує вище за всі інші.

Уклонившись, коротун поканделяв до дверей.

За дверима зали нарад чекав Брон, щоб провести його назад у Вежу правиці.

— Ковалі до ваших послуг, чекають у залі аудієнцій,— сказав він, перетинаючи внутрішній двір замку.

— До моїх послуг. Мені подобається таке формулювання. Ти вже висловлюєшся, як справжній придворний. Далі ще й коліно прихилятимеш.

— А щоб вам рачки лазити, карлику!

— Рачки — це до Шей.

З верхівки гвинтових сходів до Тиріона весело звернулася леді Танда. Вдаючи, що не помітив її, він пошкандибав швидше.

— Розпорядися, щоб підготували мій паланкін: щойно закінчу тут, зразу маю їхати з замку.

Біля дверей вартували двійко місячних братів. Тиріон люб’язно привітався з ними і, ступаючи на сходи, скривився. Після сходження в спальню завжди боліли ноги.

У кімнаті стелив постіль дванадцятирічний хлопчик — який-не-який, а зброєносець. Подрик Пейн був такий сором’язливий, що старався триматися непомітно. Тиріон і досі підозрював, що батько нав’язав йому хлопця, аби покепкувати.

— Ваше вбрання, мілорде,— пробурмотів хлопець, втупившись у власні черевики, коли ввійшов Тиріон. Навіть наважуючись заговорити, Подрик не міг підвести очей.— Для аудієнції. І ваш ланцюг. Ланцюг правиці.

— Дуже добре. Допоможи мені вдягнутися.

Камзол був з чорного оксамиту, з золотими запонками у формі лев’ячої голови; ланцюг — намисто щирозлотних долонь, кожна з яких пальцями стискала зап’ястя своєї попередниці. Подрик приніс малиновий шовковий плащ із золотою облямівкою, підшитий знизу під Тиріонів зріст. На звичайній людині це був би напівплащ.

Правицина особиста зала для аудієнцій була не така велика, як королівська, а з велетенською тронною залою і зрівнятися не могла, однак Тиріону подобалися і мирські килими, і шпалери, і відчуття інтимності. Коли Тиріон увійшов, його стюард оголосив:

— Тиріон Ланістер, правиця короля.

Це йому теж сподобалося. Гурт ковалів, зброярів і залізняків, яких зібрав Брон, опустився навколішки.

Видершись на престол попід круглим золотим вікном, Тиріон дозволив усім підвестися.

— Добродії, я знаю, що всі ви маєте справи, тож говоритиму стисло. Поде, будь ласка.

Хлопець подав йому полотняний мішок. Ослабивши мотузку, Тиріон перевернув мішок. Уміст його вивалився на вовняний килим з приглушеним металевим брязкотом.

— Оце я звелів викувати у замковій кузні. Мені потрібна ще тисяча таких.

Один з ковалів опустився навколішки, щоб роздивитися предмет зблизька: три велетенські сталеві ланки, скріплені між собою.

— Міцний ланцюг.

— Міцний, але короткий,— озвався карлик.— Як от я. А мені б хотілося набагато довшого... Тебе як звати?

— Мене кличуть Залізним Черевом, мілорде.

Коваль був кремезний і широкоплечий, вдягнений просто — у вовну та шкіру, але руки мав грубі, як бичача шия.

— Нехай усі кузні Королівського Причалу, відклавши всю роботу, починають кувати такі ж ланки та з’єднувати їх. Нехай до справи береться кожен, хто вміє працювати з металом,— всі майстри, ремісники й підмайстри. Щоб на вулиці Сталевій і вдень, і вночі чулося брязкання молотів. І щоб за цим наглядав хтось сильний і суворий. Чи ти такий, добродію Залізне Черево?

— Може бути, мілорде. А як же бути з кольчугами й мечами, які замовила королева?

Заговорив іще один коваль.

— Її світлість веліла нам виробляти кольчуги й панцирі, мечі, кинджали й топори, і все це у великих кількостях. Щоб озброїти золоті плащі, мілорде.

— Це може почекати,— сказав Тиріон.— Спершу — ланцюг.

— Мілорде, даруйте, її світлість попередила, що як не вкладемося в строк, нам руки розчавлять,— не вступався схвильований Коваль.— На наших власних ковадлах, сказала вона.

«Мила Серсі всіма силами дбає про любов простолюду».

— Нікому рук не чавитимуть. Даю вам слово.

— Залізо подорожчало,— оголосив Залізне Черево,— а на ланцюг його знадобиться чимало, а ще кокс на горна.

— Лорд Бейліш видасть вам кошти на потреби,— пообіцяв Тиріон. Він сподівався, що бодай у цьому може розраховувати на Мізинчика.— Я розпоряджуся, щоб міська варта допомогла вам із залізом. Якщо доведеться, розплавте всі до єдиної підкови в місті.

Наперед виступив літній чоловік, вдягнений у пишну дамастову сорочку зі срібними застібками та в опушений лисицею плащ. Опустившись навколішки, він роздивився величезні сталеві ланки, які Тиріон кинув на підлогу.

— Мілорде,— серйозно заявив він,— це проста груба робота. Це не мистецтво. Годяща робота для звичайного коваля, немає сумнівів, для тих,