Читати книгу - "Майстер"

Перед тим як запросити гостю обідати, він залишив її в горішній вітальні, щоб перевірити як накрито стіл. Перед відчиненими дверима їдальні він побачив Бурджесса Нокса, чиє маленьке лице морщилося від хвилювання, а руки знервовано жестикулювали. Бурджесс дав знати, що причина його стурбованості перебуває в їдальні, і, коли Генрі туди увійшов, то побачив на скатертині велику, свіжу червону пляму.

— Це слід негайно прибрати,— сказав він.

— Вона каже, що й так нормально,— відповів Бурджесс.

— Місіс Сміт? — запитав Генрі.

Бурджесс кивнув.

— Вона не дозволить прибрати, сер.

Коли Генрі відчинив кухонні двері, побачив містера Сміта, котрий сидів за великим столом, поклавши голову на руки. Місіс Сміт стояла біля плити й розмішувала щось у казанку. Помітивши Генрі вона нічого не сказала, тільки знизала плечима на знак власного безсилля та байдужості. Він заговорив так голосно, як тільки міг:

— Скатертину слід негайно прибрати, а шафар мусить повернутися до виконання своїх обов’язків.

Місіс Сміт поклала ложку й рушила до столу. Вона рішучо стала за спиною в містера Сміта і по-чоловічому вхопила його за плечі. Вона із силою його потягла вгору, а коли він рівно став, відпустила. Містер Сміт мав уже звичний для себе відсутній вигляд, хоча й усвідомлював присутність господаря в кухні, а потім дерев’яною та вимушеною ходою попрямував до шафи, що стояла в кутку.

— Через п’ятнадцять хвилин ми спустимось обідати,— сказав Генрі.— Я хочу, щоб усе було в порядку, а найперше, зі скатертиною.

Провівши Лілі Нортон до їдальні, він передовсім упевнився, що скатертину було змінено, а сервірування виконано зразково. Він посадив гостю спиною до дверей. Генрі не знав хто подаватиме страви: містер Сміт, Бурджесс Нокс чи, може, місіс Сміт сама замінить чоловіка. Та, коли до кімнати з першою стравою увійшов містер Сміт і почав наливати вино, Генрі, як ніколи, гостро відчув, що шафар заледве тримається на ногах і геть нічого перед собою не бачить. То був дивний різновид сп’яніння. Сміт не погойдувався і не хилитався; швидше навпаки, він ішов прямо, наче по невидимім мни, але в усьому іншому був неповоротким. Він похмуро мовчав. Схоже, алкоголь перетворював його на дерев’яного боввана.

Генрі слідкував за собою, аби не дивитися на Сміта надто довго; він намагався підтримувати звичайну розмову, навіть коли чоловік наливав вино. Поки що, наскільки можна було судити, Лілі нічого не помітила, та Генрі вже знав, що доведеться влаштувати від’їзд Смітів. Завтра полуднувати мало прийти ще двоє гостей, а через день на вечерю завітає один із друзів. Тож, треба діяти, хоча він і досі не знав, як і що має зробити.

— Ви знаєте,— сказала Лілі,— я не була у Венеції після смерті Констанс, але зустрічалася з іншими, тими, хто туди їздив, і вони всі кажуть, що на тій вулиці щось є, на тому місці, де вона впала. Вони всі були змушені його оминати. І ніхто по-справжньому не може повірити в те, що вона себе вбила. Це так несхоже на неї.

Очі Лілі спалахнули, коли вона на нього глянула, та потім дівчина утупилась у свою тарілку, наче щойно подумала про щось інше. Вона знову подивилася на Генрі.

— Я мала докладну розмову з людиною, що добре знала її сестру,— сказала вона.— Родичі вважають, що багато її паперів зникло: листи, щоденники та інші особисті записи. І те, що вона робила останній тиждень, також лишається для всіх таємницею.

— Усе це — дуже сумно,— сказав Генрі.

Сміт відчинив двері й зупинився, дивлячись у кімнату, наче там було темно. Лілі обернулась і подивилася на нього. Із півхвилини він стояв тихо, зупинившись на порозі, мов на півдорозі між привидом і тим, хто побачив привида. Потім Сміт поволі рушив до столу, щоб зібрати тарілки. Він брав їх нарочито штучними жестами, після чого без пригод залишив їдальню.

— Звичайно, вона була досить сумною і самотньою людиною,— сказав Генрі.

Іще не закінчивши фрази, він зрозумів, що вимовив її занадто швидко та рвучко.

— Вона була дуже талановитою письменницею та видатною жінкою,— сказала Ділі.

— Авжеж,— відповів Генрі.

Вони мовчки чекали, коли повернеться Сміт. Генрі раптом усвідомив, що прямо зараз не зможе змінити теми, щось у тоні Лілі Нортон заважало це зробити.

— Я вважаю, вона заслуговувала на краще життя,— сказала гостя,— та не судилося.

У її останніх словах не відчувалося ні сліду смирення чи прийняття, лише звинувачення та гіркота. І тут до Генрі дійшло, що вона заздалегідь спланувала цю розмову, що все, що зараз відбувається в його маленькій їдальні було майстерно розіграно Лілі. Щосекунди він поглядав на двері, чекаючи Сміта, котрий, хай і п’яний, своїм поверненням перерве цю силувану розмову, в якій не уникнути гнітючих пауз.

— Ми всі були з нею того літа,— продовжила Лілі,— і вона була такою зайнятою, мала стільки мрій і планів. Ми всі пам’ятаємо, якою щасливою вона була, попри схильність до меланхолії. Але її щастя розбилося вщент.

— Так,— сказав Генрі.

Сміт відчинив двері. Позад нього було видно Бурджесса Нокса. На Бурджессі був піджак, завеликий для нього. Хлопець мав вигляд волоцюги. Сміт ніс таріль із м’ясом і рухався так, наче геть знесилів. Бурджесс ішов позаду, несучи інші тарілки. Лілі Нортон обернулась і секунду вивчала слуг, а Генрі відчув, що вона миттю збагнула все, що відбувається у Лемб-Хаусі. Уся її субтильність і самоконтроль щезли. Тепер вона мала вкрай насторожений вигляд, а усмішка на її губах, коли Лілі подивилася на нього, була силуваною. Саме тоді Сміт вирішив долити у її келих вина, але рука його тремтіла. Три пари очей безпомічно дивились, як струмінь вина б’є у стінку й переливається через край, а коли Сміт спробував виправити становище, скількись червоної рідини потрапило прямо на скатертину. Тоді він відступив від столу і пішов до дверей. Смітові рухи зробилися непевними та якимись наче старечими. Він вийшов із кімнати, лишивши Бурджесса Нокса прислуговувати за столом.

Вони їли мовчки. На зміну темі, що її Генрі бажав змінити, прийшла така, про яку узагалі не можна згадувати. Він розумів, що, коли поставити Лілі якесь пряме питання про її плани чи про тітку, вона розсміється йому в очі чи розгнівається. Він поклав собі нічого не казати. Нехай сама вирішує, про що говорити.

По якомусь часі Лілі