Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Життя і мета собаки 📚 - Українською

Читати книгу - "Життя і мета собаки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Життя і мета собаки" автора Брюс Кемерон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 73
Перейти на сторінку:
хоча, коли я зайшов до повітки, осла там не було — тільки його запах. Особливо сильним його дух був у причепі.

— То був печальний день, коли нашого Джаспера треба було відвезти… Але ж він і довге життя прожив. Сорок чотири роки — це дуже багато для маленького віслючка.

Я відчув, що Ітанові сумно, тому ткнувся носом йому в руку. Він подивився на мене відсутнім поглядом, його думки були зайняті чимось іншим. Мій хлопчик востаннє погладив Троя й пішов назад у хату.

За кілька годин, коли я нюшкував у дворі, чекаючи, поки Ітан вийде погратися, до будинку під’їхала велика машина. Щойно вона зупинилася, як я її впізнав: це вона тоді приїжджала до собачого парку, а той чоловік, що зіскочив з переднього сидіння, — це поліцейський, якого я почув, коли він зазирав під кущі з палицею з петлею (тепер він витяг її з кузова).

— Вам не треба цього робити! — крикнув Ітан, виходячи з дому. Я відвернувся від чоловіка й, махаючи хвостом, побіг до мого хлопчика. — Він дуже дружній.

— Приблудився цієї ночі? — спитав поліцейський.

— Так. От погляньте, як у бідолахи ребра стирчать. А видно ж, що він породистий, просто про нього хтось погано піклувався.

— Нам розповідали про симпатичного лабрадора, який бігав сам у міському парку. Цікаво, може, це той самий? — сказав поліцейський.

— Навіть не знаю… Далеченько, — із сумнівом промовив Ітан.

Чоловік відкрив клітку в кузові.

— Ви думаєте, він просто туди зайде? У мене немає охоти за ним ганятися…

— Слухай, песику. Сюди. Залазь, добре? От сюди.

Ітан поплескав по підлозі відкритої клітки. Якусь мить я із цікавістю на нього дивився, а потім злегка підстрибнув і заскочив у клітку. Якщо цього хоче мій хлопчик, то цього хочу і я. Я будь-що зроблю для Ітана.

— Я на це зважу, — сказав поліцейський і зачинив двері.

— І що буде тепер? — спитав Ітан.

— О, такого собаку, гадаю, швидко хтось собі додому забере.

— Ну… а вони мені зателефонують, дадуть знати? Він такий хороший, я б хотів пересвідчитися, що в нього все добре.

— Не знаю. Вам треба зателефонувати в притулок і попросити, щоб повідомили. Моя робота — тільки його забрати.

— Ну, то я так і зроблю.

Поліцейський і мій хлопчик потиснули одне одному руки. Ітан підійшов до клітки, а поліцейський тим часом пішов наперед. Я притулився до ґрат носом, тягнучись до Ітана та вдихаючи його запах.

— Ти там будь молодцем, друже, — лагідно сказав Ітан. — Тобі потрібен хороший дім із діточками, щоб було з ким погратися. А я що? Просто старий дід…

Коли ми рушили, я був просто вражений. Ітан так і стояв там, дивився, як ми їдемо. Я не втримався і розгавкався. Я гавкав і гавкав — і коли ми проїжджали будинок Ганни, і потім…

Ця нова подія мене приголомшила і глибоко засмутила. Чому мене забирають від Ітана? Це він мене відправляє геть? Чи побачу я його знову? Я хочу бути з моїм хлопчиком!

Мене забрали до якогось будинку, де було багато собак, і деякі з них цілий день гавкали від страху. Я сидів у клітці сам-один, і не минуло й дня, як у мене з’явився пластиковий конус і знайомий біль у пахвині. Це тому я опинився тут? Ну коли ж приїде Ітан і забере мене додому?

Щоразу, коли хтось проходив повз мою клітку, я зривався на лапи. Чи не хлопчик це? Минали дні, інколи від досади я гавкав або вив, долучаючись до невпинного хору, що відлунював у цих стінах. Де ж Ітан? Де мій хлопчик?

Люди, які годували мене й доглядали, поводилися зі мною лагідно та були добрі. Маю визнати, що я так шалено скучив за турботою, що, тільки-но хтось відчиняв клітку, я завжди підставляв голову, щоб мене погладили. Коли мене прийшла навідати в маленькій кімнаті сім’я з трьома дівчатками, я залазив їм на коліна, качався на спині — так мені хотілося, щоб мене торкалися людські руки.

— Можна, ми його візьмемо, татку? — спитала одна з дівчат. Діти мені були настільки раді, що я аж качався по підлозі від задоволення.

— Він чорний, як вугілля, — зауважила мати.

— Вуглик… — сказав батько. Він узяв мене за голову, подивився на мої зуби, підняв мою одну, другу передні лапи. Я знав, що це означає. Мене так уже оглядали. У моєму животі наростав холодний страх. Ні! Я не можу піти додому до цих людей. Я — собака мого хлопчика!

— Вуглику, Вуглику! — вигукували дівчатка. Я байдуже на них дивився. Їхній захват мене більше не тішив.

— Ходімо обідати, — сказав чоловік.

— Ну, татусю!

— А як поїмо, повернемося і візьмемо Вуглика з собою в машину, — закінчив він.

— Ура-а-а!

Я добре почув про машину, але мені стало легше, коли після довгих обіймів діточок сім’я усе ж пішла геть. Я повернувся до клітки й ліг спати, трохи заінтригований. Я згадав, що, коли ми з Майєю ходили до школи, моя робота полягала в тому, щоб сидіти й давати дітям себе погладити. Може, тут теж щось таке? Діти приходитимуть до мене…

Я не заперечував. Головне, що я помилився і сім’я прийшла сюди не для того, щоб забрати мене із собою. Я дочекаюся мого хлопчика. Собаці годі зрозуміти, для чого люди щось роблять, тож я не міг уторопати, чому нас розділили. Проте я вірив в одне: настане час й Ітан мене знайде.

— Добрі новини, дружку, тепер ти маєш новий дім, — сказала жінка, яка мене годувала, принісши миску свіжої води. — Скоро вони повернуться, і ти поїдеш звідси назавжди. Я знала, ти тут недовго просидиш.

Я помахав хвостом, дав їй почухати мене за вухами, лизнув їй руку, розділяючи її радість. «Так, — подумав я у відповідь на її настрій. — Я й далі буду тут!»

— Я зателефоную чоловікові, який тебе сюди відправив. Він буде радий, що ми знайшли тобі гарну сім’ю.

Коли вона пішла, я трохи покрутився на місці й влігся спати, продовжуючи терпляче чекати на мого хлопчика.

Минуло з півгодини — і я раптом сів, не до кінця ще прокинувшись. До мене долинув чоловічий голос, він був сердитий.

Ітан!

Я гавкнув.

— Мій пес… мій

1 ... 66 67 68 ... 73
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Життя і мета собаки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Життя і мета собаки"