Читати книгу - "1984"

— У сто першу[27], — сказав офіцер.

Чоловік у білому халаті не обернувся. Продовжуючи стежити за циферблатами, він навіть не поглянув у Вінстонів бік.

Його котили величезним, завширшки з кілометр, коридором, залитим яскравим золотавим світлом, а він дзвінко сміявся і гучно навсібіч сипав зізнаннями. Він зізнавався в усьому, навіть у тому, в чому не зізнавався під тортурами. Він розповідав історію всього свого життя перед уже добре знайомою публікою. Поруч були охоронці, інші допитувачі, люди у білих халатах, О’Браєн, Джулія, містер Чаррінгтон — усі вони поруч котилися коридором, кричали й сміялися. Їм якось вдалося уникнути чогось жахливого, чогось, що мало з ними трапитися, але не трапилося. Усе було гаразд, більше не буде болю, кожна подробиця його життя була розкрита, зрозуміла, прощена.

Він почав підводитися з лежака, бо йому здалося, що він почув голос О’Браєна. На всіх допитах його не полишало відчуття, що десь тут, зовсім поруч був О’Браєн, хоча насправді він його там ніколи не бачив. Так, тут усім верховодив О’Браєн. Це він нацьковував охоронців на Вінстона і стежив, щоб вони його не вбили. Він вирішував, коли Вінстон має кричати від болю, а коли йому слід перепочити, коли його треба нагодувати, а коли йому потрібно поспати і коли йому в руку треба ввести наркотики. Це він ставив запитання і пропонував відповіді. Він був мучителем, він був охоронцем, він був його інквізитором, він був його другом. А одного разу — Вінстон не пам’ятав, чи це було у наркотичному маренні, чи просто уві сні, чи навіть коли він не спав — чийсь голос прошепотів йому на вухо: «Не турбуйся, Вінстоне, я наглядаю за тобою. Я спостерігав за тобою сім років. А тепер настала поворотна мить. Я врятую тебе, я зроблю тебе досконалим». Він не знав, чи належав цей голос О’Браєнові, але це був той самий голос, який сім років тому в іншому сні сказав йому: «Ми зустрінемося там, де не буде темряви».

Він взагалі не пам’ятав, коли припинилися допити. Спочатку був період непроникної темряви, а потім навколо нього потроху матеріалізувалася камера чи кімната, в якій він тепер перебував. Він лежав майже горизонтально на спині і не міг ворухнутися. Його тіло було майже повністю прикуте до лежака. Вони навіть якось зафіксували його потилицю. О’Браєн дивився на нього згори вниз серйозним і дещо сумним поглядом. З такого ракурсу його обличчя здавалося грубим і виснаженим, з мішками під очима і складками втоми, що тяглися від носа до підборіддя. Він був старший, аніж раніше вважав Вінстон — йому було не менше сорока восьми-п’ятдесяти років. Його рука лежала на важелі, під яким був розмічений поділками циферблат.

— Я казав вам, — промовив О’Браєн, — що коли ми знову зустрінемося, то це буде тут.

— Так, — погодився Вінстон.

Без будь-якого попередження, окрім хіба що легкого поруху О’Браєнової руки, на нього накотилася хвиля болю. Це був жахливий біль і, оскільки він не бачив, що з ним відбувається, йому здалося, що його якось смертельно поранили. Він не знав, чи з ним і справді щось таке зробили, чи це був якийсь ефект від електричного струму, але його тіло поступово викручувалось, потроху виверталися суглоби. Незважаючи на жахливий біль, від якого його кинуло у піт, найбільше його доконував страх, що у нього зламається хребет. Він зціпив зуби й важко дихав носом, намагаючись мовчати, скільки зможе.

— Ви боїтеся, — сказав О’Браєн, вдивляючись в його обличчя, — що за мить у вашому тілі щось зламається. А особливо ви боїтеся, що у вас зламається хребет. У вас перед очима стоїть яскрава картина, як ваші хребці розламуються і з них витікає спинний мозок. Саме про це ви думаєте, чи не так, Вінстоне?

Вінстон не відповів. О’Браєн повернув назад важіль на циферблаті. Хвиля болю відкотилася так само швидко, як і з’явилася.

— Це було сорок, — сказав О’Браєн. — Ви бачите, що числа на циферблаті зростають до ста. Будь ласка, під час нашої розмови пам’ятайте, що я будь-якої миті можу завдати вам такого болю, який вважатиму за потрібне. Якщо ви мені збрешете або якось спробуєте ухилитися від відповіді чи просто демонструватимете нижчі за ваші реальні розумові здібності, ви негайно закричите від болю. Ви мене зрозуміли?

— Так, — відповів Вінстон.

О’Браєн полагіднішав. Він замислено поправив свої окуляри й пройшовся кімнатою. Коли він заговорив, його голос був лагідним і терплячим. Він мав вигляд лікаря чи навіть священика[28], налаштованого не карати, а радше пояснювати і переконувати.

— Я панькаюся з вами, Вінстоне, — сказав він, — бо ви того варті. Вам чудово відомо, що з вами. Відомо вже багато років, хоча ви й намагалися про це не думати. У вас проблеми із психікою. Ви страждаєте від поганої пам’яті. Ви не можете пригадати справжніх подій і переконуєте себе, що пам’ятаєте інші, ті, що ніколи не відбувалися. На щастя, це лікується. Але ви ніколи не лікувалися, бо не мали такого бажання. Тут вистачило б невеличкого зусилля волі, але ви не готові його докласти. Навіть тепер я більш ніж упевнений, ви чіпляєтеся за свою хворобу, вважаючи її чеснотою. Зараз я наведу приклад. З якою державою зараз воює Океанія?

— Коли мене заарештували, Океанія воювала з Остазією.

— З Остазією. Добре. Але ж Океанія завжди воювала з Остазією, чи не так?

Вінстон глибоко вдихнув. Він розкрив рота, щоб заговорити, але промовчав. Він не міг відірвати погляду від циферблата.

— Скажіть правду, Вінстоне. Вашу правду, будь ласка. Скажіть мені, що ви пам’ятаєте.

— Я пам’ятаю, що лише за тиждень до того, як мене заарештували, ми ще не воювали з Остазією. Ми були з нею в союзі. А воювали ми з Євразією. Та війна тривала чотири роки. А раніше...

О’Браєн зупинив його порухом руки.

— Ще один приклад, — сказав він. — Кілька років тому ви пережили дуже серйозну галюцинацію. Ви уявили собі, що троє людей, троє колишніх членів Партії на ім’я Джонс, Ааронсон і Рудзерфорд — людей, страчених за зраду й саботаж, після того як вони в усьому повністю зізналися — не коїли тих злочинів, у яких