Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

Позаду джип «Land Rover» замиготів фарами, вимагаючи пропустити його. Святослав з'їхав уліво, і коли джип промчав повз, повернувся на свою смугу.

– І чого його так несе в таку завірюху? – мовила Соня, дивлячись услід червоним вогникам.

– Тому що це «Land Rover» останньої моделі, – відповів Святослав.

– Мовив водій джипа після смерті Богові, – додала Соня з іронією.

Святослав спочатку здивовано підняв брови, а потім пирснув від сміху:

– Все ж таки непогано, що я взяв тебе з собою.

Цього разу Соня, посміхаючись, легенько тицьнула його кулаком у плече.

На горизонті засяяла заправка, її сотня вогників пробивала темряву. Уздовж дороги почали з’являтися вказівні знаки: «Заправна станція – за 2,5 км», «Івано-Франківськ – праворуч», «Готель "При дорозі" – за 2,5 км».

– Може, зупинимось трохи, розвіємось, вип’ємо кави? На заправці, певно, є магазин, – запропонував Святослав.

– А чом би й ні. Скільки ще їхати?

– Ну, години дві, не менше.

– Тоді точно зупинимось, – зітхнула Соня. – Бо мені треба до туалету.

Ще один знак вигулькнув із темряви: «Заправна станція – 1 км». Святослав автоматично зиркнув на нього і трохи зменшив швидкість. Чи то через сніг, який кружляв у повітрі, мов біла мошкара, йому здалося, чи справді знак змінив колір із сірого на блакитний прямо на очах.

– Ти це чого? – запитала Соня, помітивши, як він збавляє хід.

Святослав перевів погляд на торпеду, та тепер, засвітилася яскравішими барвами й, увімкнувши світло в салоні, повернувся до Соні.

Помада на губах стала рожевою, шарф – насичено помаранчевим, а золоті сережки, прикрашені імітацією рубінів, поблискували червоними й жовтими відблисками. У цьому кольоровому сяйві вона виглядала ще ефектніше.

– Спалах, – ледь чутно прошепотів Святослав.

«Opel» плавно зупинився біля заправки. Він злегка нахилився до керма, вдивляючись у простір перед собою.

– У мене знову в очах усе зодяглося в справжні кольори.

– Так, як тоді на Контрактовій? – запитала Соня, повернувшись до нього.

Святослав закивав.

– Так, як тоді на Контрактовій, Поштовій, у бізнес-центрі «Парус» і на проспекті «Перемоги».

Соня здивувалася:

– Ого, а про ці випадки я не знала.

– Знаю.

– То що тепер робити? – спитала вона, спробувавши розгледіти в його очах якісь ознаки.

– Пішли до магазину. До речі, он твій джип заправляється, – Святослав кивнув у бік знайомого автомобіля. Потім, трохи подумавши, додав: – А може, він насправді до Господа Бога зібрався.

Соня насупилася:

– Щось я тебе не розумію.

– Давай бігом до туалету, поки він не рушив!

– А як же кава?

– Я візьму, якщо черги не буде, – відповів Святослав, відчинивши дверцята автомобіля.

Черга була доволі довгою, і Соня затрималася. «Land Rover» тим часом поїхав, а Святослав залишився стояти біля вікна магазину, спостерігаючи за тим, як машина зникає в завірюсі. Його прозріння все ще тривало, і він почувався одночасно здивованим і спокійним.

– Ну що? – запитала Соня, повернувшись із туалету.

Святослав стояв біля каси самообслуговування з двома стаканчиками еспресо в руках. Він був третім у черзі, а його увагу привертав новий для нього апарат. Каса вітала покупців приємним голосом, дякувала за візит і навіть повертала решту точнісінько до копійки, якщо клієнт платив готівкою.

– Мабуть, доведеться заночувати в тому готелі «При дорозі», – сказав Святослав після короткої паузи, кинувши погляд на годинник і за вікно, де хуртовина ставала дедалі густішою.

***

Заметіль набирала обертів, кучугури снігу ставали дедалі вищими. Уздовж дороги снували бульдозери «Caterpillar» з помаранчевими проблисковими маячками, розчищаючи шлях.

– Якщо так триватиме, то вранці навряд чи хтось зможе виїхати, – зауважив власник готелю «При дорозі», стоячи за стійкою і дивлячись на пару, яка вирішила заночувати у нього.

Святослав і Соня переглянулися. Вона щось прошепотіла йому на вухо, але перукар лише похитав головою.

– Саме так, добродії. Навіть якщо ці бульдозери будуть працювати всю ніч, сніг усе одно візьме своє. Хіба що заметіль вщухне, – продовжив господар.

– Сподіватимемося на краще, – відповів Святослав, забираючи зі стійки ключ від кімнати.

Власник, який назвався Зеновієм, широко посміхнувся. Він був одягнений у хутряну жилетку поверх теплої сорочки, а його розтріпане волосся, як відзначив Святослав, явно потребувало перукарського втручання.

– Авжеж, будемо, – промовив Зеновій і, вийшовши з-за стійки, жестом запросив слідувати за ним. – Йдемо, я покажу, де вам доведеться ночувати.

Соні здалося, що Зеновій насправді сподівається зовсім не на поліпшення погоди. Чим довше заметіль утримуватиме гостей у готелі, тим більше грошей вони залишать у його касі.

Піднімаючись сходами на третій поверх невеликого готелю, де на кожному поверсі було лише чотири кімнати, Соня ще раз спробувала відмовити Святослава від його не зовсім вигідної ідеї.

– Може, все-таки спробуємо дістатися до того будинку сьогодні? – наполягала вона.

– Я ж тобі казав: можуть постраждати люди. До того ж це відчуття не минає, – твердо відповів Святослав.

Ще поки вони пили каву в магазині на заправці, Святослав пояснив Соні, що йому потрібно заснути, щоб побачити сон, після якого з’явиться інформація про майбутнє. Принаймні, він дуже на це сподівався.

– Ось ваша кімната, номер вісім. Широке двоспальне ліжко, шафа, ну й усе інше. Туалет – один на поверх, наприкінці коридору, – промовив Зеновій, провівши їх до дверей. – Якщо загубите ключа – сто гривень штрафу. Щось зламаєте – відшкодуєте згідно з прейскурантом.

– І де той ваш прейскурант? – уточнив Святослав.

– У тумбочці біля ліжка. Ну, наче все. Маю йти, може ще когось негода до мого готелю заведе, – сказав він, посміхаючись навіть ширше, ніж під час першої зустрічі. – На добраніч!