Читати книгу - "Спалах, Ендрю Вебстер"

– Дякуємо, – відповіла Соня, поки Святослав відмикав двері.

Кімната виявилася дуже скромною, але іншого вони й не очікували, тим паче за таку ціну. Соня одразу зрозуміла, що довше однієї ночі тут не витримає. Сівши на ліжко, Святослав дійшов до того ж висновку.

– Це заради чиїхось життів, – мовив він, ніби виправдовуючись.

– Сподіваюся, – знизала плечима Соня, визираючи у вікно. – Але навіть якщо тобі щось присниться, як ти зможеш допомогти в таку погоду?

– У мене немає іншого вибору, – серйозно відповів Святослав. – Головне – дізнатися, що має статися і з ким. А там щось придумаю.

– Ось якраз вибір у тебе є. Ти можеш просто на це все не зважати, – сказала Соня.

Святослав уважно поглянув на неї.

– Можливо, ти ще не до кінця розумієш, але якщо в мене є такий дар чи здібність, я не маю права нехтувати цим. Це все одно, що пожежник відмовився би виїжджати на виклик, бо йому так хочеться. Ні, він мусить, бо це його обов’язок. Ось і я мушу. Тож вибору в мене немає.

Зустрівшись з його поглядом Соня побачила в ньому щось таке, чого не відчула в його словах.

– Вибач мені за мою легковажність, – тихо промовила вона.

Підвівшись з ліжка, Святослав обійняв її й прошепотів на вухо:

– Для мене самого це все дуже складно і важко. Якщо ти мене не зрозумієш, мені більше ні до кого буде звернутися. Я залишуся сам, один на один із тим, що відбувається всередині мене.

Вони якийсь час стояли обійнявшись. Потім Соня, усміхаючись, прошепотіла:

– Щоб не прокидатися голодним, перед сном треба поїсти. Я сподівалася довести ті гамбургери до будиночка в Лумшорах і розігріти їх у мікрохвильовці, яка, судячи з фото на сайті, там є. Але раз уже таке діло, доведеться їсти їх зараз, і холодними.

– Доведеться, – засміявся Святослав. Відсторонюючись, він додав: – Все-таки добре, що я взяв тебе з собою.

Через хвилин сорок вони вже влаштувалися в ліжку, поївши гамбургери під звуки скребків лопати. Це Валера розчищав доріжку до готелю. Перед тим вони встигли познайомитися із сусідами – сім’єю з трьома галасливими дітьми. Хлопчиків звали Давид і Ілля, а дівчинку – Оленка. Їхні батьки, Влад і Сніжана, розповіли, що поверталися з курорту неподалік Ужгорода, але вирішили не ризикувати в таку заметіль.

Окрім них, на другому поверсі, прямо під кімнатою Святослава і Соні, зупинився ще хтось. Але побачити цю людину або людей не вдалося – Святослав лише чув, як Зеновій бажав комусь доброї ночі. У цей час Соня саме умивалася у спільній ванній кімнаті з душем і умивальником.

Стіни в готелі «При дорозі» ледве заслуговували на цю назву, а батареї, хоч і працювали на повну потужність, не могли забезпечити справжнього тепла. Без светра ставало прохолодно, але ковдри приємно здивували. Хоч і не з натуральної матерії, та були досить теплими, щоб допомогти пережити холодну ніч.

Лежачи в ліжку, Святослав не міг заснути. Його думки були переповнені переживаннями через нове прозріння, а гамір дітей у сусідньому номері тільки додавав напруги. Судячи зі сміху і шуму, навіть батьки брали участь у розвагах.

– Коли це до тебе приходить, ти щось відчуваєш, окрім змін із зором? – запитала Соня, розуміючи, що через сусідів їм найближчим часом не вдасться заснути.

Перевернувшись на спину Святослав втупився у стелю, яку м’яко освітлювало світло з вікна.

– По суті, ні, – відповів він після паузи. – Хоча... є якийсь присмак чогось нереального, химерного. Наче я став чаклуном чи чиєюсь чаклунською паличкою.

– А коли ти не можеш назвати речі своїми іменами, а називаєш, як уві сні?

– Це я і маю на увазі, коли говорю про чаклунську паличку.

– То ти собою не керуєш?

– Керую, звісно, – він трохи задумався. – Але водночас відчуваю, ніби щось мене підштовхує до правильних дій. Ось навіть наша поїздка. Вона ж була повністю запланована нами, правильно? Тобою і мною. Але тепер я відчуваю, ніби щось невидиме вело мене саме сюди. Наче саме в цей час я мав опинитися саме на цій дорозі.

– Щоб когось врятувати?

– Так, щоб когось врятувати.

– Цікаво, а таких, як ти, багато?

– Хотів би зустріти хоча б одного, – Святослав зітхнув.

– Зачекай, то ти це все відчуваєш не тільки тоді, коли приходить спалах, а постійно?

Святослав повернув голову до неї.

– Виходить, що так.

– То ти тепер постійно чиясь чарівна паличка.

Він промовчав.

– А якщо це почне прогресувати? Тебе може почати тягнути то туди, то сюди, наче шопоголіка або наркомана.

– Тоді це вже буде не життя, – зітхнув Святослав. – Але я сподіваюся, що нещасних випадків у світі не так багато. А якщо я не один, а нас ціла компанія, то не доведеться розбиратися з усіма бідами самотужки.

Вони обидва посміхнулися.

– Але чому ти говориш тільки про нещасні випадки? Потяг метро ж підпалив Тімур. А це навмисна дія.

Діти за стіною потроху вгамовувалися, але знову донеслося скребіння лопати за вікном. Зеновій, очевидно, ще сподівався прихистити когось у своєму готелі, хто міг би залишити трохи грошей. У прейскуранті номер два, який вони знайшли в тій же тумбочці, де лежав і прейскурант номер один, було зазначено, що у власника «При дорозі» можна замовити каву чи чай разом із бубликами та печивом в асортименті.

Після слів Соні про Тімура Святославу раптом пригадалося тривожне лементування Нострадамуса та тріск деревини, на якій він сидів разом із Арсенієм. Жодних кольорових видінь тоді не було – лише гнітюча сірість і похмура атмосфера.

– З потягом на той світ все було зовсім інакше, – задумливо промовив Святослав.

– Інакше? Як це? – перепитала Соня.

– Я не знаю, як тобі це пояснити, – він зітхнув. – Це був перший випадок, коли я не мав часу ні на сон, ні на спробу щось зупинити. У попередніх випадках часу та інформації було достатньо, проблема була лише в мені, бо я не розумів, що з усім цим робити. А тут усе навпаки.