Читати книгу - "Полонянка власних снів, Любава Олійник"

Вночі я майже не спала. Заборона Емре з’являтися в моєму світі снів зводила з розуму. Він завжди був для мене безпечним місцем, а тепер став пасткою. В який момент я потрапила у полон власних снів? Я упустила цей момент, а зараз доводилося пристосовуватися до нових правил, які мені зовсім не подобалися. Але я довіряла коханому, тому всю ніч крутилася, щоб випадково не потрапити до Фінікії.

На ранок мій стан залишався нестабільним. Лікар, який мене лікував, сказав батькові, що мені потрібно ще три дні в лікарні, а потім випишуть. Схоже, це його не влаштовувало, бо він вийшов у коридор "для консультацій", а потім зайшов лікар-психіатр. За батьковим наказом він мав "ретельніше" обстежити мій емоційний та психічний стан.

Зрозуміло, батько знову щось задумав. Тому я вирішила поговорити з ним, коли Алехандро Далларас, психіатр, піде.

—Тату, ти не хочеш мені пояснити, чому до мене щодня навідується лікар-психіатр і задає стільки дивних питань? – вирішила я здалеку розпитати.

—Бачиш, доню, - потер потилицю батько та відвів погляд донизу, уникаючи глянути мені у вічі,  — твоя мати після травми отримала деякі ускладнення, що не дозволили їй одужати. Тепер є велика вірогідність, що це може бути спадковим фактором. Адже у материному роду кілька поколінь тому також спостерігалася схожа ситуація?

—Невже? Але мама ніколи не розповідала про це, - виразила збентеження, хоч і розуміла куди хилить батько, — Що ти хочеш цим сказати?

—Ані, я лише турбуюся про тебе, тому попросив лікарів детально тебе оглянути, хоча перші тривожні сигнали з’явилися, - він зобразив смуток і продовжив, — за даними лікарів тебе турбують кошмари, тож потрібно буде ще тиждень-два для зібрання усіх даних.

Отже, батько хоче, щоб я просиділа тут, фактично в ув’язненні під його пильною охороною, наче у в’язниці, ще тиждень-два. Але що він задумав?

— Мені вже краще, я цілком можу бути вдома, а усі необхідні процедури робити в поліклініці. Я скучила за домом, за своєю кімнатою. Хочу прогулятися, розвіятися, побути з рідними, – я навмисне говорила з наївністю, спостерігаючи за його реакцією. Вона не забарилася – роздратування. Але батько швидко взяв себе в руки і зробив вигляд, що дуже турбується.

—Ані, залишся на тиждень під наглядом професіоналів, адже тобі потрібно думати у майбутньому не лише про себе… Пам’ятай, ви з Константином скоро одружитеся.

Не давши мені можливості навіть відповісти на його цинічні слова, він вийшов.

Отже, у мене не залишається іншого вибору, як піти проти батька. Я повинна здолати цього тирана, адже він в подальшому отруїть не лише моє життя, а й молодшого брата Мануїла.

Уже за пів години до мене прийшла Єлена. Тепер юна дівчина виглядала ефектно на високих підборах і світло-зеленому шифоновому костюмі, що лише підкреслював її тендітну фігуру. Світле волосся акуратно зібрано в пучок, діловий кейс та темні окуляри робили її схожою на секретного агента. Вона зняла окуляри і весело підморгнула: мінімальний мейк-ап підкреслював її природні риси.

—Привіт Єлено, — кинулася до подруги, — ти принесла усе, що я просила?

—Ані, з тобою усе гаразд? Що з тобою трапилося? Ти ще більше схудла з часу нашої останньої зустрічі, - відірвалася від обіймів дівчина і стала мене тривожно оглядати.

—Уже йду на поправку. То що там у тебе, показуй, - нетерпляче показала на кейс Єлени.

Вона підійшла до стільчика, на якому полюбляв сидіти мій батько, і почала звідти методично і вправно витягувати усе, що я її просила:

—Ось перука, хоча не знаю для чого вона, адже у тебе прекрасне волосся, - закліпала дівчина.

—Це не мені. Проте, не відволікайся, продовжуй, - я весело потерла руки, в очікуванні продовження.

—Ось окуляри імітаційні, вони не впливають на зір людини, але їх особлива структура скла по боках створює ілюзію, що вони корекційні, - вона надягла їх на себе, і дійсно по боках було видно значне оптичне викривлення.

—Ідеально! Ніхто не здогадається, що вони маскувальні, а не справжні. Саме це і потрібно. Далі витягуй.

Вона витягла сіре літнє плаття з тканини «жатка», яке не потрібно прасувати. Воно виглядало дуже просто, як «сіра мишка», але саме такого і потрібно, легкі пантофлі, що схожі на пляжні «в’єтнамки» та деякі аксесуари: літній блакитний шалик з легким візерунком, що можна одягати на голову у спеку чи вітер.

—А телефон тобі вдалося принести? – підганяла я дівчину.

—Так, але він не новий, я ним раніше користувалася. Зате номер купила новий, - вона протягнула мені.

—Дякую Єлено. Я обов’язково усе відшкодую. За тиждень я буду вдома.

—Поясни Ані, для чого усе це? – спантеличено питала подруга.

Я їй про маму не стала розповідати, проте у дечому таки зізналася,  а саме в тому, що повинна придумати як уникнути заміжжя з Константином, адже кохаю іншого. Очі дівчини якось дивно загорілися, вона слухала, перепитувала здебільшого чомусь про Константина, хоча і про Емрé також.

Вдосталь наговорившись, дівчина-щебетушка пішла, залишивши усі речі мені в простому пакеті, а сама взяла свій кейс і весело підморгнула:

—Сподіваюся, ти запросиш мене на весілля?

—Звісно. Навіть якщо їх буде не одне…

Ми весело розсміялися і тепло попрощалися.  

Не встигла я перевести дух, як до мене зайшла медсестра, щоб відправити на процедури. Добре, що цього разу це була привітна молода світловолоса дівчина, якій я віддавала букети від "нареченого". Зі схованим у руках пакетом від Єлени, я вийшла в коридор, де, як завжди, чергували кремезні чоловіки, батькові охоронці.

Ми направилися в знайому сторону, до лікаря Алехандро Даллараса. Саме він мені і потрібен.

В його кабінеті нікого не було, тож я змогла поговорити з ним максимально відверто:

—Пане Алехандро, я принесла речі для мами. Тут також є телефон, і записаний у ньому мій номер для нашого зв’язку, - лікар уважно слухав.

—Гаразд, Ананіє, сподіваюся про це ніхто не знає? – його вираз обличчя був занепокоєний.