Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Я завагався.

— Я... я... хотів би дістати тут роботу...

Серце моє закалатало, та я продовжував:

— Я хочу працювати тут, у цій лабораторії, під керівництвом професора Флемінга. Я бачив його на тому тижні в Лівенфорді, звідки й приїхав. Я згоден на будь-яку роботу, навіть годувати цих свинок.

Лаборант криво посміхнувся.

— Цим їжа більше не потрібна... А де ви зараз працюєте?

Я розповів йому й поспішно пояснив:

— Мені набридла ця робота. Я люблю науку, особливо зоологію... я завжди... я захоплююсь нею уже багато років. Мені б тільки якось зачепитися, а там я покажу себе. Я все робитиму за п’ять шилінгів на тиждень, а спатиму ось тут, на цій підлозі...

Я заходився розгортати свій пакунок.

— Ось всі мої колекції. Я привіз їх, щоб показати професорові. Будь ласка, погляньте хоч ви на них, і ви побачите, що я не брешу.

Лаборант збирався вже здихатись мене, та раптом, очевидно, передумав.

— Гаразд, ходім зі мною.

Він підвів мене до столу, а сам сів на стілець і став слідкувати, як я розв’язував пакунок. Я хвилювався, дуже хвилювався, але цікавість та надія окрилили мене. Мені чомусь здалося, що, можливо, він все-таки повірить в мої здібності. Хоч я й привіз усі свої «багатства», та вирішив спочатку показати найбільш коштовні експонати: відому читачеві гідру тощо.

Хвилюючись, я пояснював, а він уважно слухав і пильно розглядав мої скарби. Раз чи навіть два він покивав головою. Але, коли я вийняв свої зрізи, він кинувся до них, взяв мікроскоп і передивився їх крізь лінзу. А я чекав, затамувавши подих. Три з них він розглядав аж двічі. Нарешті, глянувши в мій бік, спитав:

— Оце і все?

— Так, — жалібно погодивсь я.

Лаборант вийняв тютюнницю й скрутив цигарку, яку він припалив од лампочки Бунзена.

— У мене теж були колекції, коли я був таким, як ти.

Я витріщивсь на нього: цього я не чекав.

— Можливо, мої зрізи були гіршими, та спірогіри[22] були кращими. Я теж відвідував вечірні лекції й ганявся за експонатами. Я сподівався, що з мене вийде новий Кюв’є. Це було років тридцять тому А ти поглянь на мене зараз. Мене засмоктує рутина. За все отримую я п’ятдесят монет, а в мене ще на шиї хвора жінка. — Він глибоко зітхнув. — Я теж хотів проникнути крізь задні двері, бо це були єдині двері, що їх я міг одкрити, хлопче. Але нічого однаково не вийшло. Коли ти хочеш стати генералом, не йди до полку рядовим. От я й лишився тільки лаборантом-помічником.

У мене опустилось серце.

— А як гадаєте, чи був би з мене толк?

Він замисливсь.

— Ці зрізи непогані, якщо прийняти до уваги, що ти робив їх на простому склі. — Він зиркнув у мій бік. — Я й сам їх так виготовляв. Тепер така робота не годиться, бо вже існують електричні мікротоми[23].

— Можливо, це надасть мені якусь роботу?... — Я аж тремтів. — Бо, незважаючи на те. що ви сказали, я все ж хотів би з вами працювати.

— Хлопче. Треба п’ять років уперто вчитися, щоб працювати тут. Якщо ти хочеш знати, тут у мене працює помічником шістдесятирічний дідуган. Я відпустив його сьогодні, тому що в нього розходився ревматизм.

Губи у лаборанта посміхались, та погляд був сумний.

— Я б тобі радив, хлопчику, викинути все це з голови. Звичайно, ти ще можеш повернутись сюди як-небудь. Але без грошей та університетського диплома ці двері будуть завжди зачинені для тебе.

Він змовк, а я почав складати свої колекції, перегортаючи їх папером та перев’язуючи шпагатом.

— Ну, не сумуй, — промовив він, — я хочу тобі тільки добра.

І щиро потиснув мені руку.

— Прощавай! Бажаю успіху.

Я вийшов з лабораторії й почав спускатися з пустинного горба. Сонце, як золота діжа, сідало за горами. Я не поїхав трамваєм, а вирішив пройтись вздовж парку. Вітер крутив опале листя, і здавалось, що то біжать із школи діти. Та я не помічав цього, бо був не тільки розчарований, а й несамовито лютий. Я відмовлявся вірити тому, що говорив Сміт: все це брехня. На тому тижні я знову повернусь сюди, щоб стрітися з самим професором. Ніщо не зможе мене спинити.

Але в душі я відчував, що лаборант бажав мені добра. Хоч він людина неприємна й відлюдкувата, але сказав одверту й щиру правду. Чим більше думав я, тим більше пересвідчувався, що в такий спосіб не вдасться мені попасти в Уінтон. Єдиний вихід — це внести всю платню за навчання. Та де ж її взяти?

Найтяжчим було те, що Сміт так холодно прийняв мої колекції. Правда, він похвалив багато моїх зрізів. Та я на більше сподівався, і тому тяжка гіркота заповнила моє зболіле серце. Раптом у мене визріло фатальне рішення: якщо мені вже не судилося служить улюбленій науці, то я покінчу з нею назавжди.

Озирнувшись навкруги, я побачив, що опинився біля Аргайльської аркади, де розмістились кілька крамниць. Поблизу магазина, що торгував моторами, я відшукав малесеньку крамничку з акваріумом у вітрині. Над входом значилось: «Усе для натураліста. Продаєм, купуєм, міняєм».

Довелося трохи зачекати, перш ніж з-за ширми вийшов маленький змучений гендляр в облізлому сурдуті та в окулярах із товстого скла.

— Я хочу продати колекцію, — і з цим розв’язав свій пакунок: пальці в мене більше не тремтіли.

— Товар добрячий, — сказав я, викладаючи коробочки на прилавок. — Погляньте тільки на цих бабок!

— Гм... Ви розумієте, ми зараз майже нічого не купуємо, — прошепотів гендляр. Потім почав уважно розглядати кожну річ, підносячи її до носа.

— До того ж, цей товар не ходовий... Я можу дати вам за нього сімнадцять шилінгів шість пенсів.

Я витріщився на нього з обуренням.

— Та одна тільки ешна коштує цілий фунт! Я бачив таку ціну в лондонських каталогах.

— Тут вам не Лондон, а Аргайльська площа. — Голос у крамаря зовсім зник. — Та більше я не дам вам і пенса,