Читати книгу - "Літа зелені, Арчібальд Джозеф Кронін"

Я розлютився, хоч до цього ще ніколи не від чував різниці в цінах. Але ж всього сімнадцять шилінгів за п’ять років тяжкої праці! Та що я міг робити?

—  Гаразд, — промовив я. — Давайте!

Я вийшов з крамниці й поплентався, мов п’яний. В моїй кишені було більше фунта. Місто вже сяяло вогнями, і я почав шукати, де б розважитись.

На розі Королівської вулиці помітив я невеличкий ресторанчик. Вигляд у нього був богемний, та у вітрині апетитно красувалася велика біла рибина й червоне м’ясо з артишоками. Я кинувся у двері, пройшов по килиму і сів у плюшовій кабіні.

Це місце нагадувало мені омріяний вагон в составі вже відомого «Летючого голландця». Я враз розхвилювався, коли до мене підійшов вусатий кельнер, у білому фартусі, що спадав йому аж до п’ят. Та я замовив дорогий обід — розсольник, ескалоп з грибами і навіть порцію неаполітанського морозива. Раптом офіціант подав мені аркушик, де значилися вина. Блідий, але рішучий, тремтливим голосом замовив я кіанті[24].

Я їв повільно, бо ніколи ще не куштував такої смачної і поживної їжі. Вино спочатку скувало мені язик і ясна, та я уперто пив його, і скоро мені сподобався терпкий і ніжний присмак, а також і тепло, що розливалося по тілі. Навпроти мене вродливий чоловік невпинно упадав біля пухкенької брюнетки. Я заздрісно дивився у той бік; а вони шепталися собі, схилившись головами.

Рахунок принесли на дев’ять шилінгів. Та мені було однаково. Я допив вино, дав шилінг на чай і вийшов.

Була чудова ніч. Скрізь сяяли вогні, а тротуарами снували веселі і красиві люди. Нарешті, я жив собі вільно, поховавши всі свої непевні сподівання. Купивши «Івнінг тайме», я підійшов до ліхтаря, щоб подивитися на шпальту, де були вказані розваги та видовища. У місті було два вар’єте: музикальна комедія Едвардса і пантоміма з участю Мартіни Харвей. Та йти туди мені не дуже-то хотілось. Нарешті, на самому кінці сторінки я прочитав, що в Королівському театрі повторно ставили комедію «Друга жінка Тенкрея» Я кинувся туди, купив квитка у партер і зайшов.

Хоч я й багато читав і досі пам’ятав, як колись матуся водила мене в Дубліні на «Золушку», все ж справжньої вистави ще не бачив. Коли піднялася завіса, я аж здригнувсь. І скоро мене поглинув інший світ — світ дивовижних образів і мрій, що справив величезне враження.

Я вийшов з театру, наче п’яний. Мені хотілося пізнати всі радощі життя, обняти увесь світ, зазнати всіх бажань і насолод.

Було ще рано — пів на одинадцяту. На вулицях людей поменшало, а подекуди було і зовсім порожньо. Я опинився на площі Джеймса, обабіч якої стояли дві споруди — міський поштамт та величезний магазин з красивими вітринами, які світились цілу ніч. Льюїс не раз одверто натякав мені на всі нічні принади цієї площі.

Я довго крокував туди й сюди по тротуару. Кілька жінок робили те ж, удаючи, що ждуть автобуса. Одна з них була напрочуд гладкою. На ній був чудернацький капелюшок, а на ногах, скоріше схожих на ніжки від рояля, — високі черевики на шнурках.

— Хелло, красунчику! — звернулася вона, проходячи повз мене.

Друга була висока і худа, закутана в чорне вбрання. Ходила вона дуже тихо, злегка сутулячись. Іноді кашляла в хусточку. Вона всміхнулася до мене такою втомленою посмішкою, що кров застигла в моїх жилах. Я злякано спинився. Жодна з отих нещасних не викликала в мені тих дивовижних хвилювань, що мучили мене ночами. Може, мені ще пощастить у центрі площі, подумав я, і перейшов до скверика з численними доріжками та статуями. Тут було досить темно й романтично і більше люду. Бажаючи знайти якнайтемніший закуток, я почвалав центральною доріжкою. Поблизу я помітив дівчину, ще досить юну і звабливу в темряві. Я обернувсь. Вона помітила мене й кивнула, щоб я пішов услід за нею.

Кров стукотіла в моїх жилах, я на хвилинку зупинився. Піти мені за нею чи почекати, поки вона обійде круг? Тремтячи з ніг до голови, я сів поблизу на лавочку. Та раптом хтось звернувсь до мене:

— Чи не знайдеться бичка, дружок?

Я витягнув з кишені сигарети. Коли я запалив сірник, на мене глянули опухлі очі старого і нещасного бродяги. Він, певно, спав на лавочці, а я його збудив.

Довго сидів я поряд з ним, не в змозі навіть поворухнутись. Нарешті, віддавши тому сердезі сигарети, підвівся і пішов на станцію. Я ледве встиг на останній поїзд.

В купе не було нікого. Я глибоко замислився. Так, все в житті йде шкереберть, нема просвітку й порятунку! Ось я і продав свої колекції, продав своє останнє право стати ким я хочу...

І за скільки?

Нараз помітив я навпроти себе маленьку щілину, яку хтось вирізав ножем. І хоч я був морально вбитий, цікавість узяла своє: я підійшов і зазирнув у неї.

Та і в сусідньому купе нікого не було... анікогісінько.

5

Зима була волога та імлиста. Мене перевели на фрезерний верстат, і я, поклавши стати майстром, настирливо вивчав машину. Та думи мої линули далеко, і в мене все виходив брак. Джемі це дуже дратувало.

Якось у грудні він підійшов до мене, тримаючи в руці шатун.

— Це казна-що, а не робота! — сердито кинув він.

Я спалахнув: це вперше він говорив зі мною таким тоном.

— А що там сталося?

— А то, що ти прогаяв цілий день, ще й зіпсував коштовний матеріал. — І він подав мені стальну деталь. — Я ж говорив тобі: візьми «другий» різець, а ти вхопив «четвертий» і все спаскудив.

Я знав, що винен, але замість розкаяння обурився:

— Ну й що? Від цього Маршалли не збанкрутують.

— Чортзна-що ти говориш, — одмовив Джемі. — Пора тобі забути свої дурниці й узятися, як слід, до справи.

Він вичитував мені кілька хвилин, а виливши свій гнів, вже мирно буркнув на прощання:

— Приходь до нас обідати в суботу.

— Красненько дякую. — Я зблід, а губи ледве підкорялися мені. — Для мене, певно, буде краще і зовсім не ходить до вас.