Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

— Мамо, мамо! — до кімнати влетіла юрба малечі. Точніше, їх було троє: двоє хлопчиків і дівчинка. Хлопчакам було близько десяти, а дівчинці — сім.

— Тихо, тихо, бешкетники! А то батько знову замкне вас до вечері за ваші витівки, — вона лагідно погладила по голові хлопчика, який обіймав її за талію.

До мами підійшла донечка — така миленька, білява, кучерява дівчинка. Хвиля ніжності й тепла накрила мою свідомість. Це було так приємно. Я не встигла стати мамою, але тепер знаю, на що схожі материнські почуття. Малюки обліпили маму з усіх боків і щебетали кожен про своє. Вона усміхалася й намагалася приділити увагу кожному.

— Чому ти сумуєш, матусю? — чорнявий кмітливий хлопчик, який, вочевидь, був старшим у цій банді, тривожно заглянув матері в очі.

— Не переймайся, сонечко. Все буде добре, просто тато знову ненадовго поїде, — вона щосили стримувала свій смуток, але син відчував її тривогу.

— Як завжди, — хлопчик відвернувся, витираючи рукавом зрадливі сльози.

— Не кажи так. Знав би ти, як він не хоче залишати вас. Він дуже-дуже вас любить.

— То чому він сам нам цього не скаже?! — вигукнув хлопчик і вискочив з кімнати.

— Ярику! Синочку! — вона кинулась за ним, але прудкий хлопчик уже зник з поля зору.

«Кмітливий мій хлопчик. Такий маленький і такий дорослий».
Ярик… Ярик… Ярик! Ні, не може бути. Невже?..

Я вирішила відкласти цю думку на потім. Зараз треба думати, як не загубитися в чужій свідомості. Здається, це видіння поступово має зійти нанівець, і мені просто потрібно плисти за течією й додивитися його до кінця. Головне, щоб до завершення цього “фільму” моя свідомість залишилася неушкодженою — а там будемо розбиратись.

Зранку ліжко мого тимчасового укриття, яким було тіло світловолосої симпатичної панянки, виявилося порожнім. І вночі було тихо, тож моя честь лишилась недоторканою, чому я була неймовірно рада. На горизонті не було видно жодних чоловіків, тож я вирішила, що сьогодні треба як слід роздивитися замок — хоч і не своїми очима. Як пощастило, що я опинилася в тілі господині маєтку, адже вранці вона зазвичай давала вказівки домашньому персоналу. А щоб дійти до них, доведеться пройтись усім маєтком.

Вбрана у зелену бархатну сукню, вишиту дрібними бежевими трояндами, дама заплела свої шовковисті густі коси в тугу косу й скрутила її у гульку. Вона накинула на плечі тонку вовняну шаль ніжно-блакитного кольору й, взувши туфельки на маленьких підборах, застукотіла по темному коридору.

Із портретів на стінах на неї дивилися світловолосі чоловіки, жінки й діти. Судячи з усього, це був фамільний замок, а на картинах — родичі. Наприкінці коридору, біля сходів, що вели на перший поверх, висів їхній сімейний портрет. На руках у батька вмостилася білява дівчинка, за його спиною стоїть його вродлива дружина, а з боків — сини. Гарна картина, тільки написана в темних кольорах, що зовсім не пасувало до світлих, теплих почуттів, які панували в цій родині.

— Улю, привіт! — поцілував жінку в щоку молодий чоловік, такий же світловолосий, як і господиня дому.

— Святе! Ти вже приїхав? — Уляна щиро зраділа приїзду брата.

— Аякже, мчав щодуху. Знову “він” лютує?

Уляна засумувала й, взявши Свята під руку, повела його через вестибюль у бік кухні.

— Знову. І найгірше — що з кожним його приходом страждає все більше людей. Скільки ми з ним не боремося — все марно. Ми лише змушуємо його ненадовго зникати, але перерви між нападами стають дедалі коротшими.

На кухні робота вирувала. Кухар і його помічники метушилися, чаклуючи над черговим шедевром. На столі стояли таці зі свіжоспеченим хлібом, у печі булькотіли казани з якимось запашним супом. Аромат смаженого м’яса змусив шлунок Улі радісно загуркотіти. До сніданку залишалося чекати зовсім недовго.

— Пані? — на мить усе стихло, люди ввічливо схилили голови, навіть хлопчина, який тягнувся по шматка м’яса й отримав за це запотиличника від кухаря.

— Доброго ранку, мої любі, — Уля погладила хлопця по голові. — Прошу вас, продовжуйте, ми з братом вам не заважатимемо.

Уляна провела брата до столика в кінці кухні — якнайдалі від вранішньої метушні. Вона з усмішкою спостерігала за переполохом.

— А пам’ятаєш, як ми потайки від матусі пробиралися на кухню щоб з’сти окраєць хліба? — змовницьки прошепотіла Уля.

Свят розсміявся так гучно й щиро, що хлопчина поруч теж розреготався. Чоловік підвівся з-за столу й приніс ще теплу буханку духмяного білого хліба з хрусткою скоринкою.

– Так, зараз уже не ті відчуття, – він відломив окраєць хліба і поділився з сестрою скоринкою.
– Але ж пам’ять завжди зі мною.
Уля засумувала, Свят узяв її за руку й подивився в очі.
– Він повернеться, обіцяю тобі, – вона хотіла йому вірити. Хотіла, щоб усе скоріше скінчилося, і кайдани тривоги, які міцно стискали її серце, зруйнувалися назавжди. Але цього не станеться, доки вони обидва не повернуться додому цілі й неушкоджені.
– На вулиці зустрів Марка, – Свят, очевидно, вирішив перевести розмову, й Уля зраділа цьому, адже сумувати їй іще довго доведеться. – Ох, він у вас і дамський угодник! – розсміявся він.
– Не кажи так. Мій синочок – хороша дитина, – образилася Уля й тицнула брата по плечу.
– Ау, – він потер місце удару, але не припинив підбурювати сестру. – Ну а що? Зібрав навколо себе всіх дівчат із села і розповідає їм казки. Такий задоволений, що на нього вся увага…
– Можна подумати, що ти в нас не такий? – Свят засвистів і втупився в стелю.

– Ага, отож.

Сніданок минув у тиші, чоловіка Уля побачила лише на кілька хвилин – він цілком проковтнув їжу й подався завершувати похідні збори, а Свят пішов йому допомагати. Уля відправила дітей на заняття до репетитора з музики, а сама, накинувши легке весняне пальто, вирушила на фортечну стіну, щоб подихати свіжим повітрям.

Прохолодний весняний вітерець приємно освіжив голову, впорядковуючи думки. Вид зі стіни, на яку Уля піднялася сходами в башті, був чудовий. Удалині плескалася річка, яка після танення снігів була як ніколи повноводна, а за нею височіли ряди пишних вікових сосен. У дитинстві вони з братом часто тікали гуляти в ліс без дозволу, за що отримували прочуханку від матері. Крику було! А батенько лише стояв і хихотів, поки мама їх повчала.
– Чому ти завжди мовчиш?! – нарікала вона, дивлячись на спокійне обличчя батька.
Він ніяковів і не міг нічого путнього сказати.
– Я… що? Я нічого…
Його розгубленість і винувата посмішка якось заспокійливо діяли на матір, і її запал швидко згасав. Потім батько лише трохи дорікав їм за те, що змушують маму і його хвилюватися.