Читати книгу - "Ходімо зі мною, Анастасия Хэд"

Глава 29

Лія

Мені здавалося, що я сплю і мені сниться кошмар. Ну ж бо, Ліє, відкрий очі, дурепо! Відкрий оченята — і все закінчиться. Поруч буде твій коханий, рідні люди, і ти опинишся вдома, у своїй затишній маленькій квартирці. Ну, ну, звісно.
Ступивши в сяюче кільце, наповнене темною хвилястою рідиною, я заплющила очі, очікуючи, що ця гидота потрапить мені в очі, до рота і вух, але не тут-то було. Ось я стою в кімнаті, а за секунду ми вже в якомусь темному коридорі. Не встигла я отямитися, як ця мерзота смикнула мене за волосся і силоміць влила в рот вміст злощасного флакона. Гірка в’язка рідина обпекла горло, змушуючи закашлятись. Мить — і я ледве розрізняла реальність і фантазію. Все було, як у тумані. Мене кудись тягнули.
— До темниці, — грубий голос прогримів наказовим тоном поруч, але хто це був і кого в темницю — мені було абсолютно байдуже.
— Але… — несмілий голос десь поряд.
— Ніяких «але». Господар розбереться.

Поступово тіло перестало мене слухатися, при цьому я залишалася при свідомості, і що найжахливіше — моє «розумне» Я зовсім не контролювало тіло. Натомість прокинулося моє підсвідоме й з апломбом накликало на себе неприємності. Воно не добирало слів і висловлювало Лукасу все, що про нього думало. Коротко: даму понесло, і дах почав потроху з’їжджати. А нема чого було накачувати мене всякою гидотою власного виробництва.
Темний коридор закінчився, і мою палку промову перервали, добряче струснувши за плечі.
— Я скоро повернусь, і ти будеш зі мною дуже ніжною.

З якого дива?! Ніколи б не подумала, що він розглядає мене в ролі коханки. А? Мені раптом стало насправді зле, і я повною мірою усвідомила, в яку хрінову ситуацію потрапила.
Лукас відкрив міцні дерев’яні двері й сильно штовхнув мене до кімнати, що більше скидалася на тюремну камеру. Я добряче гримнулася, обдерла руку і вдарилася головою об кам’яну підлогу.
— Чекай на мене, крихітко.
— Вззвз, — схоже, язик геть відмовлявся мене слухати, бо я хотіла сказати щось нецензурне, а вийшло — що вийшло.
Розсміявшись, Лукас вийшов, а я насилу переповзла до кутка кімнати, де й вляглася на сіно, постелене мені замість ліжка. Заплющивши очі, я провалилася в глибокий сон.
Я прокинулась від пекучого поцілунку й гарячих обіймів. Розплющивши очі, намагалася відштовхнути чоловіка, який так пристрасно мене цілував, але тіло й далі не слухалося. Я панікувала й билася об стінки власної клітки, в яку перетворилося моє тіло. Це був не Ярик, зовсім інший чоловік, такий же красивий і сильний, але не мій коханий. Як же огидно й боляче.
Тут, десь на другому плані, я відчула інші відчуття, чужі емоції. Вони обпалили гарячою хвилею, і я, наче наяву, зрозуміла, що перебуваю не у своєму тілі. Як я до цього дійшла — сама не знаю, але її тіло відгукувалося на пестощі цього чоловіка. Дихання ставало важчим, серце билося частіше, обличчя палахкотіло, а руки жадібно обіймали його. Не мого Ярика.
З цього моменту я відчувала у тілі два свідомості — своє і тієї жінки. Її почуття були такі глибокі й палкі, що часом важко було відсторонитися і не піддатися їм. Вона кохала цього чоловіка, тілом розливалося приємне тремтіння в очікуванні більшого. Більшого, ніж просто поцілунки. А мені було огидно брати участь у таїнстві, що відбувалося між двома закоханими. Від його пристрасного шепоту по тілу бігли мурахи, і голова йшла обертом. Я ж спостерігала за цим збоку, молячись, аби все якнайшвидше закінчилось.
Стук у двері перервав усе, що відбувалося. Ух, я була безмежно вдячна цьому стуку.

До кімнати увійшов юнак у старомодному вбранні. Шаровари та мереживо на рукавах. А ще — капелюшок на голові. Так мило, але зовсім не на часі. Такий наряд вдягали хіба що на карнавал або на Гелловін — і то навряд.

— Пане, — ввічливо вклонився він, — пробачте за такий несподіваний візит, але вам лист! — він простягнув конверт чоловікові й, уклонившись, поспішно вийшов.

Пан розкрив конверт і підійшов ближче до каміна, щоб прочитати листа. У кімнаті панував напівморок, і лише світло від вогню освітлювало приміщення. Його обличчя змінилося — стало похмурим і суворим.

— Що сталося? — жінка підвелася з ліжка й підійшла до нього.

— Знову напали на село біля кордону князівства, — чоловік був водночас і засмучений, і злий. Він зім’яв листа і жбурнув його у вогонь.

— Пробач, люба, але мені нічого не лишається, як знову покинути тебе, — він провів пальцем по її обличчю. Вона заплющила очі, намагаючись сповна відчути його тепло й ніжність.

— Я все розумію, коханий. Треба дати відсіч, адже через це страждають невинні люди. Цей нелюд не гребує нічим — вбиває дітей і жінок.

Чоловік підійшов до вікна й подивився в темряву.

— Завтра ж збираємо військо. Підуть майже всі. Лишимо тільки невеликий загін для захисту замку. Браму зачинити й не впускати чужинців. По дорозі доберемо вояків у сусідніх селах і пошлю людей у сусідні князівства — може, допоможуть вправними воїнами.

Вона відчувала гордість, смуток, любов і тривогу. Цей коктейль емоцій важко було переварити, але я її розуміла. Вона боялася за свого коханого й згадувала, скільки разів уже проводжала його на війну. Він підійшов, міцно обійняв свою кохану — і за мить за ним зачинилися кімнатні двері.

Жінка ще трохи постояла біля каміна, милуючись гарними переливами полум’я, а потім підійшла до дзеркала в кованій рамі, що висіло на стіні. Вона взяла дерев’яний гребінь і почала розчісувати свої довгі русяві коси. Вони хвилями спадали їй на плечі. Жінка поглянула у дзеркало — і я остовпіла. Та це ж вона! Вона врятувала мене там, у Венеції. Точніше, її дух.

Лише зараз я змогла добре її роздивитися. Сукня кольору морської хвилі. Гарна. Оздоблена мереживом, глибоке декольте так вдало підкреслює принади молодої жінки. Довга спідниця, що розширюється від вузької талії, була злегка об’ємна. У неї ніжні риси обличчя, дуже приємні й миловидні. Особливо вирізнялися очі — такі сині-сині. Пані розчісувала свої пишні коси й наспівувала якусь сумну мелодію.