Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він простягнув руку і доторкнувся до великої безформної маси. Це було хутро. Під хутром були, напевне, укривала, потім оберемки одягу, а далі м'яке біло тіло, равлик у своїй черепашці. Ото, либонь, гаряче їй! Він легенько погладив хутро, й до нього долинули важкі теплі пахощі. Так ось чим тут ще пахнуло. Він погладив хутро проти шерсти, і це принесло йому втіху.
— Ви білявка, — переможно сказав він, — у вухах носите золоті сережки.
Вона засміялася, і ліхтарик засвітився знову. Та цього разу вона спрямувала його на своє обличчя; хитавиця погойдувала ліхтарик у її руці; світло бігало від грудей до чола, пропливало по нафарбованих устах, золотило легенький світлий пушок в кутиках вуст, кидало червоні тіні в ніздрі. Загнуті темні вії крихітними лапками стирчали над набряклими повіками, ніби перекинуті на спину жучки. Вона була білява: коси легкою хмаркою пінилися довкруг голови. У нього здригнулося серце. Він подумав: така гарна, й хутко відсмикнув руку.
— Впізнав я вас. З вами завжди був добродій, який котив вашого візка; ви проїжджали й ні на кого не дивилися.
— Я дуже гарно роздивилася вас крізь вії.
Вона трохи звела голову, й він цілком її впізнав.
— Ніколи й на думці не мав, що ви можете дивитися на мене, — сказав він. — У вас був вигляд такої заможної пані, куди нам до вас; я гадав, що ви лікуєтеся в пансіонаті „Бокер“.
— Ні, — сказала вона. — Я була в „Моншале“.
— Не сподівавсь я зустріти вас у вагоні для худоби.
Світло згасло.
— Я дуже вбога, — сказала вона.
Він простягнув руку і м'яко доторкнувся до хутра.
— А це?
Вона засміялася.
— Все, що лишилося в мене.
Її знову огорнула темрява. Великий клумак, безформний і темний. Та погляд його ще зберігав її образ. Він склав руки на животі і втупився у стелю. Бланшар тихо сопів; недужі почали балакати поміж собою, по двоє, по троє; потяг зі стогоном гнав у безвість. Вона була вбога й молода, лежала на підлозі у вагоні для худоби, її вдягали й роздягали, мов ту ляльку. І вона була гарна. Гарна, мов кінозірка. Поруч із ним лежала вся ця упосліджена врода, це довге, чисте й осквернене тіло. Вона була гарна. Вона співала в мюзик-голі, й дивилася на нього крізь вії, й хотіла познайомитися з ним; йому здалося, ніби його знову поставили на ноги.
— Ви були співачкою? — поспитався він.
— Співачкою? Де там. Я граю на піяніні.
— А я думав, що ви співачка.
— Я австрійка, — сказала вона. — Всі мої гроші лишилися там, у німців. Я покинула Австрію після аншлюсу.
— Ви були вже хворою?
— Вже лежала на дошці. Батьки привезли мене потягом. Як оце сьогодні, тільки було видно і я лежала на полиці у вагоні першого класу. Над нами пролітали німецькі літаки, і вся боялися, що вони зараз кидатимуть бомби. Мати плакала, я ж трималася бадьоро, я відчувала, як небо давить на мене крізь стелю. Це був останній потяг, який вони пропустили.
— А потім?
— Потім я приїхала сюди. Мати моя в Англії: вона заробляє для нас на життя.
— А той старий добродій, який котив вашого візка?
— Та то старий дурень, — гостро сказала вона.
— Виходить, ви самі?
— Сама-самісінька.
Він повторив:
— Сама-самісінька на світі, — й відчув себе дужим і міцним, як дуб.
— Як ви дізналися, що це я?
— А ви черконули сірником.
Він просто не тямився од радощів. Вона була тут, в запасі, тяжка й безіменна, майже забута; це через неї голос його так щемко тремтів! Та він беріг це почуття на ніч, хотів тішитися ним сам.
— Бачили світло на стіні вагона?
— Авжеж, — відказала вона. — Я вже з годину дивлюся на нього.
— Гляньте, гляньте: дерево пропливає.
— Або ж телеграфний стовп.
— Поїзд іде помалу.
— Ні, — сказала вона. — Ви що, поспішаєте?
— Та ні. Хтозна, куди нас везуть.
— Авжеж! — весело відказала вона. Голос її теж тремтів.
— Врешті, — сказав він, — тут не так і погано.
— Свіже повітря, — погодилася вона. — І, крім того, можна тішитися тінями, які пропливають по стіні.
— Пам'ятаєте міт про печеру?
— Ні. А що воно таке, той міт про печеру?
— У глибині печери прив'язані раби. Вони бачать тіні на стіні.
— А навіщо їх там прив'язали?
— Хтозна. Це написав Платон.
— А, справді! Платон… — невиразно пробурмотіла вона.
„Я розповім їй про те, хто такий Платон“, — сп'яніло подумав Шарль. В нього трохи крутило у животі, та він хотів, що цій мандрівці не було кінця.
Жорж посмикав клямку дверей. Через шибку він бачив високого вусаня і молодичку з рушником на голові, вона мила чашки і шклянки за дерев'яним шинквасом. Біля столу дрімав якийсь вояк. Жорж люто смикнув клямку, й шибка задеренчала. Та двері не відчинилися. Молодичка і чолов'яга, здавалося б, нічого не чули.
— Не відчинять вони.
Він обернувся: якийсь гладун, усміхаючись, дивився на нього. Він був у чорному піджаці, військових штанах, обмотках, м'якому капелюсі й накрохмаленому комірці. Жорж показав йому напис: „Їдальня відчиняється о п'ятій годині“.
— Вже п'ята, — сказав він.
Той знизав плечима. На лівому плечі в нього висів чималий наплічник, на правому — протигаз: він мусив розставити руки і тримати лікті зігнутими.
— Вони відчиняють, коли їм захочеться.
У дворі казарми було повно чоловіків середнього віку, вигляд у них був такий, ніби вони нудьгують. Багато хто гуляв поодинці, втупившись у землю. Одні були вбрані у військові куртки, інші в штани кольору хакі, решта лишилася в цивільному і новісіньких сабо, які стукали по асфальту. Високий рудий чолов'яга, якому поталанило запопасти повне обмундирування, замислено походжав туди-сюди, застромивши руки до кишень військової куртки і хвацько збивши котелок набакир. Лейтенант розбив натовп на групи і хутко попрямував до їдальні.
— А ви не ходили отримувати форму? — поспитався низенький гладун. Він підтягав попруги наплічника, щоб закинути його на спину.
— В них більше нічого немає.
Гладун сплюнув собі під ноги.
— А мене видали оце. Я задихаюся в ньому на сонці, здохнути можна. Ото вже безлад!
Жорж показав на офіцера.
— А йому потрібно віддавати честь?
— Як? Не можу ж я скидати перед ним капелюха.
Офіцер поспішно пройшов, навіть не глянувши на них. Жорж провів поглядом його кощаву спину і відчув знеохоту. Було гаряче, шибки військових будівель були пофарбовані голубим; за білими мурами стелилися білі шляхи, а там, за овидом, лежали зелені аеродроми; будівля казарми гостро вирізнялася на тлі невеликого плоского й закуреного майдану, де, мов по вулицях міста,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шляхи свободи. Відстрочення», після закриття браузера.