Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

китобоїв зробили висновок, що славетний Північно-Західний прохід[174], так довго недоступний для людини, ніколи не становив перешкоди для кита. Можна сказати, що в цьому разі сама жива дійсність на очах у живих людей не поступається дивам, які в давнину приписували горі Стрелло в Португалії (де біля самої вершини начебто розташоване озеро, на поверхню якого виринають уламки кораблів, що зазнали аварії в далеких морях); або ще більш дивовижним легендам про Аретузьке джерело поблизу Сиракуз (чиї води начебто течуть із Святої Землі по підземному каналу); реалії китобійного промислу майже не поступаються всім цим вигадкам.

Саме тому не слід надто дивуватися, що деякі китобої, мимохіть звикнувши до описаних дивовиж і до того ж знаючи, що Білий Кит залишився живим після багатьох жорстоких нападів, у своєму марновірстві пішли ще далі й оголосили Мобі Діка не тільки всюдисущим, але й безсмертним (адже безсмертя — це лише всюдисутність у часі); вони наполягають на думці про те, що навіть коли цілі ліси острог виростуть на його боках, він все одно втече живий та неушкоджений; а якщо він все ж таки колись випустить кривавий фонтан, це буде лише диявольською оманою, бо мине трохи часу, і за сотні ліг звідти знову можна буде побачити, як він викидає над зеленими хвилями прозорий водяний стовп.

Та навіть якщо заперечувати надприродні властивості, у земному вигляді цієї істоти, у її непереборній впертості лишається достатньо сили, щоб вразити людську уяву. З-поміж інших китів його вирізняли не тільки велетенські розміри тіла, але, як згадувалося вище, сліпучо-білий, поораний зморшками лоб і високий білий горб пірамідальної форми. Такими були його визначні риси, ознаки, за якими він навіть у пустельному морському просторі дозволяв своїм давнім знайомим упізнавати його здалеку.

І все його тіло вкривали смуги, плями і розводи того самого безживного кольору; тож врешті-решт його прозвали Білим Китом. А він і справді здавався геть білим, коли опівдні ковзав по темно-блакитних хвилях, лишаючи за собою молочну смугу жовтуватої піни із золотавими спалахами.

Проте своєю грізною славою він завдячував не своїм велетенським розмірам, не дивному кольору і не скривленій нижній щелепі, а тій неймовірно розважливій жорстокості, яку він, кажуть, нерідко виявляв, нападаючи на людей. Особливий жах навіювали його підступні втечі. Адже він мав звичку спершу удати, ніби, зляканий, намагається втекти від своїх переслідувачів, а потім раптом розвертався і, помчавши їм назустріч, або трощив їхній вельбот на друзки, або, жахаючи команду, волік його просто назустріч кораблю. На його рахунку вже було кілька людських життів. І хоча такі випадки, мало відомі на березі, у китобійному ремеслі є досить частими — у Білому Киті все одно бачили стільки пекельної свідомої жорстокості, що будь-яку спричинену ним смерть або каліцтво вважали чимось більшим від простої гри нерозумних сил.

Подумайте, яка глибока, жагуча лють охоплювала його бідолашних переслідувачів, коли вони серед уламків потрощеного вельбота, серед знівечених трупів виринали з білого виру жахливого тваринного гніву назустріч сонцю, що з нестерпно безтурботною посмішкою так само світило довкола, наче освітлюючи народження немовляти чи весільний бенкет.

Один капітан, побачивши навколо себе уламки всіх трьох своїх вельботів і вир, у якому крутилися дошки, весла і люди, — цей капітан вихопив з корми свого розбитого човна великий ніж і кинувся на кита, наче арканзаський дуелянт[175] на свого супротивника, у сліпому шаленстві намагаючись шестидюймовим лезом вразити глибинне єство китового життя. Цим капітаном був Ахаб. І тоді блискавичним порухом своєї серпоподібної щелепи Мобі Дік відтяв у Ахаба ногу, наче косар — зелену билинку в лузі. Жоден турок у тюрбані, жоден найманий убивця — венеціанець чи малаєць — не зміг би напасти на нього з такою явною зловмисною жорстокістю.

Навряд чи можна сумніватися, що саме від часів тієї кривавої сутички в Ахабовій душі зростало шалене бажання помститися киту, і воно заволодівало ним дедалі більше, бо він, охоплений похмурою люттю, мало-помалу почав бачити в Мобі Діку не лише причину своїх тілесних страждань, але й джерело душевної гризоти. Білий Кит плив у нього перед очима, наче маячний образ усякого зла, що часом мучить душу вразливої людини, поки не залишить її ледь животіти з половиною серця і половиною легені. Білий Кит був для нього тією темною невловимою силою, яка існує споконвіку, якій християни навіть тепер віддають у владу половину світу і яку древні офіти[176] на Сході шанували в образі диявола; Ахаб не вклонявся їй, як вони, але у своєму божевіллі, надавши їй образу ненависного Білого Кита, сам-один, скалічений, постав на боротьбу з нею. Усе, що затьмарює розум і завдає болю, що піднімає з глибини каламутний осад усіх болючих істин, усе, що висотує жили і сушить мозок, уся потаємна погань життя і розуму, — усе зло в уявленні божевільного Ахаба стало видимим і доступним для помсти в образі Мобі Діка. Він спрямував на білий горб кита усю свою лють, усю ненависть, яку відчуває рід людський від часів Адама, і бив у нього розпеченим ядром свого серця, наче його груди були бойовою гарматою.

Ця настирлива думка навряд чи виникла в нього раптово, у ту хвилину, коли його скалічили тілесно. Тоді, кинувшись на звіра з ножем у руці, він лише дав вихід раптовому спалаху інстинктивної люті; а коли він отримав той згубний удар, то, мабуть, не відчув нічого, крім нестерпного фізичного болю. Та поки його корабель, змушений внаслідок цієї сутички повернути додому, посеред зими огинав похмурий, суворий Патагонський мис, Ахаб і його мука багато днів, тижнів і місяців лежали разом в одному ліжку; і тоді його понівечене тіло і поранена душа злилися воєдино, спливаючи кров'ю; і він збожеволів. Про те, що ця його манія оволоділа ним уже на зворотному шляху, після сутички з китом, свідчить той факт, що дорогою він часом впадав у буйне божевілля; і навіть скалічений, він ще мав у своїх могутніх циганських грудях стільки дикої сили, яка дедалі зростала під впливом гарячки, що помічники під час цих нападів мусили прив'язувати його до ліжка. І так він лежав у гамівній сорочці, розхитуючись у такт шаленій хитавиці буремних хвиль.

Коли корабель вийшов у тихі широти і, поставивши ліселі, поплив серед спокійних тропіків, буйство разом із бурями мису Горн нібито покинуло старого капітана і він почав виходити із свого темного барлогу під цілюще світло й повітря; але й тоді, з незворушним і рішучим, хоч і блідим обличчям віддаючи