Читати книгу - "Мобі Дік, або Білий кит"

Людське божевілля часто буває по-котячому лукавим і підступним. Іноді здається, що його вже немає, а насправді воно просто набуло іншої, більш вишуканої форми. Божевілля не покинуло Ахаба, воно лише зіщулилося і пішло углиб, наче невгамовний Гудзон, коли цей благородний норман торує собі шлях крізь гори по вузькому, але глибокому урочищу. Утім, як вузький потік марення зберігає кожну краплину первинного безмежного божевілля, так і в цьому безмежному божевіллі Ахаба не загубилася жодна крихта його могутнього розуму. Тільки раніше його розум був володарем, а тепер став слухняним знаряддям божевілля. Якщо такі пишномовні порівняння є доречними, то можна сказати, що божевілля взяло штурмом увесь його здоровий глузд і звернуло захоплені гармати проти своєї власної маячної мішені; тому Ахаб не тільки не знесилів, але й, навпаки, мав у тисячу разів більше сили для досягнення своєї єдиної мети, ніж йому колись доводилося спрямовувати її проти розумного об'єкта.

Це багато що пояснює; але найважливіша, найглибша, найтемніша сутність Ахаба лишається незбагненною. Даремними є спроби зробити глибини досяжними для кожного; а істина завжди ховається в глибині. Тепер звідси, з найвищої вежі Отелю де Клюні[177], де ми стоїмо, витими сходами зійдіть униз; хоч який він розкішний і прекрасний — покиньте його і зійдіть, о шляхетні, скорботні душі, у просторі зали римських терм, туди, де під химерними запонами зовнішнього життя ховається найглибший корінь людської величі, найстрашніша сутність людини; де, завалена купою мотлоху, спочиваючи на троні з уламків античних статуй, сидить тисячолітня, сивоборода давнина! Великі боги глузують із полоненого володаря на розламаному троні; а він сидить, покірно, наче каріатида, тримаючи на своєму закляклому чолі тягар століть. Зійдіть туди, горді, скорботні душі! І зверніться до цього гордого зажуреного царя. Вас дивує родинна схожість? Так, усі ви — його спадкоємці, юні королі у вигнанні; і тільки ваш похмурий предок повідає вам давню державну таємницю.

Ахаб десь у глибині душі прозирав її, цю таємницю; він усвідомлював, що його вчинки розумні, а мета і мотиви — божевільні. Проте, не маючи змоги ні відвернути, ні змінити, ні уникнути цього, він довго прикидався перед людьми, та й зараз продовжував прикидатися певною мірою; але то була лише омана, бо його воля і наміри лишалися несхитними. Та він приховував своє божевілля так успішно, що коли він нарешті ступив своєю кістяною ногою на пісок Нентакету, ніхто з його земляків ні про що не здогадався — усі гадали, що він просто до глибини душі вражений страшним лихом, яке його спіткало.

Таке саме пояснення люди знаходили і для нападів шаленства, які, подейкували, траплялися з ним у морі; а також для тієї безпросвітної туги, яка до самого дня відплиття на «Пекводі» затьмарювала його чоло. І вельми ймовірно, що обачливі мешканці цього розважливого острова, аж ніяк не схильні з таких незрозумілих причин сумніватися в його здатності очолити промисловий рейс, навпаки, з цієї ж причини були схильні вважати, що тепер він тільки краще підготовлений для такої небезпечної і кривавої справи, як полювання на китів.

Обпалена ззовні, зранена зсередини гострими, безжальними іклами невиліковної манії, така людина, якщо її знайти, якнайкраще пристосована для того, щоб кидати гарпун і здіймати острогу в сутичці з найжахливішим із земних створінь. А якщо фізичне каліцтво не дає йому змоги цього зробити, все одно ніхто не зможе краще від нього підбадьорювати криком своїх підлеглих, заохочуючи їх до смертельної битви. Так чи інакше, можна не мати сумніву в одному: замкнувши глибоко в собі таємницю своєї невгасимої ненависті, Ахаб цього разу вирушив у плавання на «Пекводі» з єдиною і всевладною метою — зустріти і подолати Білого Кита. Якби хтось із його давніх друзів у Нентакеті міг уявити, що він зачаїв у душі, — з яким поспіхом вони вирвали б корабель із рук цього лиходія! Але вони переймалися тільки майбутнім успіхом плавання, яке мало принести їм кругленьку суму в доларах; і він вирушив за божевільною, недосяжною, надприродною помстою.

Ось він, цей сивочолий грішний старець, що з прокльонами женеться через увесь світ за китом Іова, очоливши команду покидьків, нелюдів і канібалів, чиї вади проступали ще вирізніше на тлі незграбної відваги і безсилої добропорядності Старбака, вічної безтурботності байдужого і необачного Стабба і безнадійної сірості Фласка. Здається, таку команду, та ще й з такими командирами, охопленому жагою помсти Ахабу підібрали пекельні сили. Як могло статися, що ці люди так охоче відгукнулися на гнівний заклик старого капітана; які темні чари володіли їхніми душами, перетворюючи його ненависть на їхню ненависть, а Білого Кита — на такого ж лютого ворога для них, як і для нього; яким чином усе це сталося; чим був для них насправді Білий Кит і як він поставав у їхній підсвідомості, наче неясний і величний демон, що пливе по життєвому морю, — пояснити все це — значить пірнути на глибину, недосяжну для Ізмаїла. Хіба ми можемо з глухого стуку лопати, що лунає то тут, то там, здогадатися, куди прокладає свій хід той підземний трудівник, що копирсається в глибині кожного з нас? Хто з нас не відчуває, як щось підштовхує його і тягне за рукав? Хіба може малий човник лишатися непорушним, коли його тягне на буксирі лінійний корабель із сімдесятьма чотирма гарматами? Що ж до мене, то я віддав себе на долю часу й простору; проте, у нетерпінні жадаючи зустріти Білого Кита, я все одно вбачав у ньому лише смертельне зло.

Розділ 42

Білий колір кита

Я вже дав читачеві зрозуміти, що значив Білий Кит для Ахаба; тепер лишається пояснити, чим він був для мене.

Окрім тих наявних причин, які не могли не породжувати в душі кожного з нас зрозумілого хвилювання, у Мобі Діку було іще щось, якась незбагненна, невимовна загроза, яка часом так зростала, що затьмарювала собою все інше, але завжди лишалася таємничою і незбагненною; тому я майже не сподіваюся, що зможу описати її доладно і зрозуміло. Для мене ця жахлива загроза втілювалась у білому кольорі кита. Як це можна пояснити? І все ж таки, нехай безладно і неясно, я мушу пояснити свої відчуття, інакше всі ці розділи нічого не варті.

Незважаючи на те, що в природі білий колір нерідко примножує красу і робить її більш благородною, ніби наділяючи її