Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 09"

— Та він тільки гороїжиться, — заспокоював її Біллі.

— Він тебе просто дратує,— мовила Сексон. — Берт завше був жартівник.

Але Мері похитала головою.

— Ні, то вже я знаю. Я чую, що він балакає вві сні. Він клене, лається й скрегоче зубами. Чуєте!.. Знов…

Берт хвацько відкинувся назад, спираючись стільцем об стіну, і завів своєї пісеньки:

Ох, ті мільйонери кляті

Вміють гроші, наче жар,

Коцюбою загрібати.

Лихо, не люблю я скнар!..

Том загомонів щось про розсудливість та справедливість, але Берт, урвавши спів, накинувся на нього:

— Справедливість? Ще одна мильна бульбашка! Ось слухайте, я розповім вам про справедливість для робітництва. Пам’ятаєте Форбса? Алістона Форбса, що пустив за вітром каліфорнійський Альта-трест і поклав собі до кишені два мільйони? Що б ви думали, — я бачив його вчора в розкішному авто! А скільки йому присудили? Аж вісім років ув’язнення. А скільки він відсидів? — менше двох, — бачте, йому подарували, зваживши на кепський стан здоров’я! Це він ото — хворий!.. Та ми всі поздихаємо, заки він дуба дасть. А тепер гляньте сюди у вікно: бачите онде ганок з обламаним поруччям? У тій хаті живе місіс Денекер. Вона прачка. Її старого чоловіка вбило на залізниці. Вигадали, що це сталося з його власної необережності, чи ще там щось, і вдові не дали ані цента відшкодування! її синові Арчі було тоді шістнадцять. Вийшов з нього справжній вуличник, чистий тобі волоцюга. Одного разу він утік до Фресно й заліз у кишеню якогось п’яниці. І знаєте, скільки він украв? Два долари вісімдесят центів. Вважайте — два вісімдесят! А що йому присудив паскудник суддя? П’ятдесят років. Вісім він уже відсидів у Сан-Квентіні.

І сидітиме там, доки не здохне. Його мати каже, що він уже на ладан дихає, бо сухоти, — але вона не має чим підмазати, щоб йому дали амністію. Арчі-хлопака поцупив у п’яного два долари вісімдесят центів і дістав п’ятдесят років ув’язнення. А Алістон Форбс розжився коло Альта-тресту на два мільйони — і не досиджує й двох років. То чия ж батьківщина оця країна? Твоя й Арчі? Ні, вже дзуськи! Це батьківщина Алістона Форбса… Отож-то!..

Ох, ті мільйонери кляті

Вміють гроші, наче жар,

Коцюбою загрібати.

Лихо, не люблю я скнар!..

Мері підійшла до Сексон, що домивала останню миску, скинула з неї фартуха й поцілувала її так ніжно, як тільки може одна жінка поцілувати іншу, котра сподівається бути матір’ю.

— А тепер відпочинь, голубонько. Тобі не можна стомлюватися, а до кінця ще далеко. Я принесу тобі твоє шитво, і ти послухаєш розмову наших чоловіків. Тільки не вважай на Берта, — він навіжений.

Сексон шила й прислухалася, а на обличчі в Берта проступила прикра озлість, коли він побачив дитячу одіж, яка лежала в неї на колінах.

— Де ваш розум! — скрикнув він нараз. — Приводите на світ дітей, не маючи жодної надії, що зможете їх прогодувати!

— Чи не хильнув ти вчора ввечері зайвого? — осміхнувся Том.

Берт похитав головою.

— І навіщо так бурчати? — добродушно озвався Біллі.— Все ж таки Америка непогана країна.

— Вона була колись непогана, — відказав Берт. — ще тоді, коли всі ми були могікани. Але не тепер. Нас пограбовано. Нас скручено в баранячий ріг, загнано в безвихідь і покинуто напризволяще. Мої предки боролися за цю країну. І ваші так само. Ми визволили негрів, вибили індіян, ми пухли з голоду, мерзли, впрівали на цій землі й билися за неї. Вона сподобалася нам. Ми розчистили її, розорали, проклали шляхи, збудували міста. Кожен мав достаток. Ми й далі боролися за цю землю. Двох моїх дядьків убито під Гетісбергом. Усі наші брали участь у війні. Послухайте, що розповідає Сексон, — чого тільки не зазнали її предки, щоб дістатися сюди, чого вопи не натерпілися, щоб придбати собі ранчо, коні, худобу й усяку всячину. І вони все оте здобули. І мої предки також, і її, Мері…

— І досі все втримали б, якби були вони спритніші,— не стерпіла Мері.

— Звичайно, — провадив далі Берт. — У цьому-то й суть. Ми невдахи. Нас ошукали. Ми не хтіли бути шулерами, не вміли фальшувати карт і програли. Бачте, часи змінилися, білі люди поділилися на два табори — на левів і на шкап. Шкапи працювали, а леви поглинали. Вони поглинули ферми, копальні, фабрики, а тепер уже й уряд. Ми — оті білі, ми нащадки тих білих людей, що були занадто чесні, щоб бути спритними, і тому програли. З нас злупили шкуру. Розумієте ви мене?

— Ти б міг добре заливати на зборах, — зауважив Том, — коли б не бовкав часом зайвого.

— Ти говориш ніби й слушно, — озвався Біллі,— тільки в дійсності воно не так. Тепер кожен може забагатіти.

— Або стати президентом Сполучених Штатів! — зареготався Берт. — Звичайно, звичайно, якщо він спритняк! Але чомусь не чувати, щоб ти висунувся на мільйонера або президента. Чому? А тому, що ти не хват. Ти дурбай. Ти робоча шкапа. Ось чому! А хай тобі трясця! Та й усім нам також!

За обідом Том завів мову про своє здорове сільське життя замолоду й признався, що мріє взяти, як колись робили його предки, клапоть державної землі. Він тільки скаржився, що Сара й слухати про те не хоче — отже, його мрія, певне, й залишиться мрією.

— Такі-бо вже правила в життєвій грі,— зітхнув Біллі.— Когось таки муситься вибивати з колії.

Перегодом Берт знову завів викривну промову, а Біллі тим часом розглянувся і мимоволі почав порівнювати: як тут було несхоже на його домівку! Не було тут затишку й вигоди, як у нього вдома. Біллі згадав, що коли вони з Сексон прийшли сюди, посуд від сніданку ще не було помито. Як кожен чоловік, він не помічав багатьох господарських дрібниць, але, ввесь час придивляючись, поволі дійшов висновку, що Мері не така дбайлива господиня, як Сексон. Він гордовито глянув на свою жінку, і йому захотілося підійти до неї й пригорнути її до себе. Так, його Сексон — справжня дружина! Він сидів заплющивши очі; йому пригадалася її чепурна білизна, і в ту ж мить в уяві виріс увесь її милий образ; коли це раптом Бертів голос відірвав Біллі від його думок.

— Ти, Біле, думаєш, що в мені кипить жовч.