Читати книгу - "Вибрані твори"

— Качку? — дивується Василь. — Ану, покажи. Полікарп, не кваплячись, широко розкриває торбу і раптом качка з фуркотом, затуляючи його очі, підноситься вгору, низько летить над будинком споживчого товариства і зникає за садами.

— Ох, ти ж чолт. Полетіла. Чи ти ба… — розгублено повідомляє Полікарп, і від сміху здригається увесь майдан…

Зараз Сергієнко — чує Іван Тимофійович — напався чогось на парубків:

— Хіба ж тепер парубки? От колись були парубки. Бувало, ми з Арсентієм вип'ємо по крючку, візьмемо шворіняки за халяви та як підемо до дівок — усі хлопці, як шушвалки, тікають від нас. А на весіллях завжди півока поставлять, щоб не надавали головиць. Уміли ми в свою пору погуляти. На теперішніх двох парубків ще б сили у мене вистачило, — вигинає колесом суху спину.

І Степан Кушнір, червоніючи, починає неймовірно кашляти, щоб не розсміятися в очі Полікарпові.

На горбку поля зовсім протряхли, і за колесами побігли неглибокі рівні колії, підрізаючи сліди втиснутих копит. На сході рожевів і розвівався туман. Бліде сонце коліщам проскочило шматок роз'їденої просвітками хмарини, а свіжа земля запарувала і запахла трухлою стернею, кислуватим хмелем.

Першу віху Варивон поставив на межі з левадою, і Карпо Іванович Мокроус ловко вставив примружене око в скельце теодоліта, окантоване блискучою міддю.

Іван Тимофійович оглянувся навколо, і щасно запам'ятовувалось: і Великий шлях, і димок на хвилястому гребені горбка, зелена росиста паша поміж чорними стернями, і хвилі світла, що переганяли у село тіні, і дзвін штельваги, і призивне іржання коней.

«Еге ж, це тобі не наймитом, не поденщиком я ходжу, завидуючи багатіям, а на своїй, законній — район затвердив нам горбок. І нічого, Сафроне, не допоможеться: болячка тебе і без горбка не вхопить — все одно не проживеш всього добра за свій вік», — звертається у думці до Варчука. А хліборобська надія шугає далеко-далеко і спочиває на посивілому вистиглому полі, як спочиває перепілка поміж хлібами.

Він сам повів коні на віху, щоб вивести борозну якнайрівніше; і солодко, і тривожно защеміло серце, коли почув, як під череслом хруснула підрізаним пирієвим корінням зелена межа.

За плугом, натискаючи на чепіги, горбився Полікарп, і обличчя його світилось радісно здивованим усміхом, який буває в щасливих дітей.

— Як воно, Полікарпе? — кивнув головою і примружився, надіючись почути якусь неждану побрехеньку.

— Добре, Іване, скажу тобі. Ще не запам'ятаю, коли так і рукам і серцеві хороше було, — підвів на нього прояснений погляд.

— То-то й є, Полікарпе, — подав трохи гаття підручного і пішов широкими кроками вперед.

Сумовитою сурмою заграло небо — над хутором нижче хмарки рівним і навскісним шнуром летіли журавлі; коли крила опускалися вниз, косяк темнішав і меншав; і перлово просвітлювався, коли ширшав його хвилястий трепет, прощаючись з осінньою задуманою землею. Щось невимовне вразливе було в тому печальному переливі, в прощальному маянні крил і зміні світла і тіней над все дрібнішим і дрібнішим ключем.

— Обліт роблять. Скоро відлітатимуть од нас, — підняв голову Варивон.

— Еге-ге, Іване. Уже посланці метляють спідницями до нас, — обізвався ззаду Василь Карпець.

Левадою поспішав розтягнутий гурт жінок; за ними, з заростей вільшаника, з'явилися перші чоловічі постаті з кийками і дрючками в руках.

— Не наступай, не наступай, враже, бо буде битва, — піддашком приклав до чола куцу широку долоню Степан Кушнір.

— Невже до бійки дійде? — насторожено витягнув шию Полікарп.

— Може дійде, а може й ні, — не обертаючись і не відводячи долоні, поволі відказав Кушнір. — Проте істика тримай міцно в руках, міцно тримай, бережливого і доля береже.

Біля теодоліта неспокійно заметушився землемір, кинувсь був для чогось до воза, але на півдорозі роздумав і знову повернувся до тринога, торкнувся пальцями свинчатої дзиги.

— Оремо, хлопці, а то справді подумають, що перелякались їх. Вйо, коні! — стрельнув батогом Іван Бондар і за його плугом потягнулись інші.

Першою на горбок вилетіла, приминаючи чобітьми свіжу ріллю, висока худа Настя Денисенко і зразу ж наскочила на Степана Кушніра.

— Трясця казила, дубила, вашу ма… Хто вас, босяцюги, на чужу землю просив? Забирайтесь к чортовій матері, поки ребра цілі, поки голова на в'язах стирчить. Забирайтеся, злидні чортові!

— Чекай, чекай, жінко добра. Хіба ж так з людьми говорять? Де ж твій добрий день? Адже ж ми з тобою, можна вказати, рідня якась.

Настя спочатку оторопіла від несподівано спокійного голосу, лупнула очима, але зразу ж опам'яталась і верескливо закричала:

— Чого ти мені баки забиваєш? Забирайся, щоб твоя нога тут не була. Бач, яку рідню знайшов! Які ми з тобою родичі?

— От тобі й маєш, — розвів руками Степан. — Вже й забула: твій же батько і мій батько на одному сонці онучі сушили. Ще тобі мало? Ще тобі мало?

— Бий, кумо, його, чорта окаянного, по макітрі, бо він тобі зуби заговорює, — озвався захеканий голос із гурту.

— А-а-а, це ти, моя ясочко, ангельським голоском обізвалась? — став навшпиньки Степан. — А я тебе колись сватати хотів. І добре, що не оженився — десь тріснула б досі з великої любові моя макітра. Тріснула б.

Хтось навіть засміявся в гурті, але знову гамір покрив поле.

— Цитьте, баби, дайте поговорити з людьми. — Наперед поважно виступив Сафрон Варчук. За ним вийшли з гурту Ларіон Денисенко з двома синами, Ліфер і Митрофан Созоненки, Яків Данько, старий Заятчук і ще кілька чоловік. Осторонь стояв із замашним кийком рожевощокий, з пухнастим чубом Карпо Варчук, з цікавістю поглядаючи на землеміра.

— Тпррру! — владно зупинив коні Сафрон, рівняючись із Бондарем. — Здоров, Іване.

— Ну, чого тобі?

— Погане діло затіяв, Іване. По-доброму говорили тобі — не зазіхай на нашу землю, не сій колотнечі між людьми. І ви, добрі люди, оріть, сійте на своїх нивках. Бо з чужої руки хліба не наїсися. — Здригається обвислий тонкий ніс, ворушаться під очима круто вигнуті сині мішечки і вся висока постать розмірено погойдується. — Так що запрягайте коні — і подалі від лиха.

— Подалі від гріха, — трясе колесом оброслої голови Денисенко.

— Чого їх умовляти? В дрючки займайте, щоб… — високо дзвенить жіночий голос.

— Чуєш, Іване, кров'ю пахне земелька, їдь, не муляй очей, — широко розставляє ноги Данько, перехопивши пальцями по половині обтесаний дрючок. Його вилицювате обличчя багряніє, темніє і неспокійно міниться світло в зеленаво-сірих очах, а на скронях ворушаться тонкі кінчики каштанових брів. І голос напружено тремтить — от-от зірветься з спокійної ноти, сипне лайкою, а руки піднесуть над головою ломаку.

— Ви ж в обмін за свою землю нашу берете, — з-за спини Степана показався Полікарп і знову непомітно зашився за