Читати книгу - "Незнайомка з Вілдфел-Холу"

– То ти знову покинеш мене, Артуре? – запитала я.

– Так, люба моя, та лише для того, аби ще дужче кохати тебе, коли повернуся, і цього разу тобі немає потреби боятися за мене: у горах немає ніяких спокус. А під час моєї відсутності ти можеш поїхати з візитом до Стенінглі: твої дядько й тітка вже давно хотіли, щоб ми приїхали до них, але з якоїсь причини між милою леді та мною існує така антипатія, що я не наважуюся туди поткнутися.

Десь на третій тиждень серпня Артур у товаристві містера Гаргрейва вирушив до Шотландії. Невдовзі після цього я поїхала до Стенінглі, моєї любої домівки, яка викликала в мене таку бурю почуттів, що я не могла стримати сліз, побачивши ті давні знайомі краєвиди й ті рідні обличчя.

Артура не було ще кілька тижнів після мого повернення зі Стенінглі, та я вже не так непокоїлася, бо активні розваги серед диких пагорбів Шотландії й не порівняти з розпусним лондонським життям. Листи від нього приходили регулярніше, й коли він таки повернувся, то виглядав бадьорим і дужим. Відтоді все пішло на краще. Він ще має нещасну схильність до надмірного вживання їжі, проти якої мені доводиться боротися, але вже почав звертати увагу на свого сина, й це приносить йому втіху вдома, тоді як полювання на лисиць тішить його на свіжому повітрі, тож він уже не залежить від мене в тім, що стосується розваг. Але зараз січень; наближається весна, і я боюся її. Ця приємна пора року, яку я колись так радісно вітала як час надії та радості, тепер пробуджує інші очікування.

Розділ XXXI

20-е березня 1824 року. – Настала весна, й Артур поїхав собі, як я і передбачала.

Цього разу він сказав, що недовго побуде в Лондоні, а потім вирушить на континент, де пробуде кілька тижнів, та я знаю, що його тижні дорівнюють місяцям.

30-е липня. – Він повернувся тижнів зо три тому, здоров’я його у трохи кращому стані, настрій геть кепський. Хоч, може, я й помиляюся: просто я стала менш терплячою і стриманою. Я стомилась від його несправедливості, егоїзму та безнадійної розбещеності. Мій бідолашний батько помер минулого тижня; Артур страшенно розгнівався, почувши про це, бо я була приголомшена і засмучена, і він боявся, що ця обставина стане на заваді його комфорту. Коли я завела мову про те, що мені слід замовити траур, він вигукнув: «О, я ненавиджу чорне! Гадаю, ти маєш трохи поносити його, та,

сподіваюся, не узгоджуватимеш своїх манер та свого обличчя з траурним убранням. Чом це ти маєш зітхати й стогнати, а я відчувати незручності? Тільки через те, що упився насмерть старий джентльмен із графства N, якого ні ти, ні я не і в очі не бачили? Ну ось, бачиш, ти вже плачеш! Напевне, через удавану любов».

Він не хотів і чути про мою присутність на похоронах або про те, щоб розважити бідолашного Фредеріка в його самотності. Це зайве, сказав він. Хто такий був для мене мій батько? Я ніколи не бачила його, хіба що раз, коли ще була маленькою, і добре знала, що він ніколи і на гріш не піклувався про мене, та й брата свого мало знала.

– Крім того, люба Гелено, – мовив він, обіймаючи мене з улесливою ніжністю, – я не можу відпустити тебе і на один день.

– А як же ти сам був без мене так довго? – запитала я.

– Ох, тоді я вештався світами! Зараз я вдома, а дім без тебе, моє домашнє божество, буде нестерпним.

– Так, поки ти потребуєш мене для свого комфорту; але ти не казав цього раніше, коли тікав зі своєї домівки без мене! – заперечила я; але не встигли ці слова зірватися з моїх уст, як я пожалкувала про них. Це було тяжке звинувачення: якщо воно було неправдою, то було дуже великою образою; якщо ж було справедливе, то виступало надто принизливим фактом для нього. Проте я цілком обійшлася б і без того хвилинного нападу докорів самій собі. Це звинувачення не збудило в ньому ні сорому, ні обурення: він навіть не спробував спростувати чи виправдати його, а лише відповів довгим, тихим хихотінням, ніби вважав усю ту давню справу таким собі веселим жартом. Ні, цей чоловік таки змусить мене розлюбити його!

Як звариш пива – так тобі

Його і пити далебі.[16]

Що ж, я вип’ю його до самого дна, й ніхто не дізнається, яким гірким воно було для мене!

20-е серпня. – У нашому житті все знову пішло майже як завжди. Артур повернувся до свого колишнього стану і звичок, а я розсудила, що наймудріше буде заплющувати очі на минуле і майбутнє, принаймні у тих питаннях, які стосувались його, і жити лише теперішнім: кохати його, наскільки можна, всміхатися (якщо можливо), коли він усміхається, бути бадьорою, коли він бадьорий, і задоволеною, коли він задоволений; а коли він не був задоволений, то намагатись утішити його; а якщо й це не допоможе, то миритися з ним, вибачати йому та стримувати свої почуття, аби вони не погіршували його лихих пристрастей; і все ж, поступаючись йому, робити все, щоб уберегти його від гіршого.

Але ми недовго будемо самі. Незабаром я буду змушена розважати те саме товариство, яке ми приймали й позаминулої осені, – до нього прилучився ще містер Гатерслі і, на моє окреме прохання, його дружина і дитя. Не можу дочекатися Мілісент із її маленькою дочкою. Останній зараз вже понад рік; вона буде гарною приятелькою для мого маленького Артура.

30-е вересня. – Наші гості тут вже тиждень чи два, та в мене ще не було вільної часини, аби щось написати про них. Я не можу подолати свою нелюбов до леді Лоубаре. Це не ґрунтується на простій особистій образі; я не люблю цю жінку, тому що страшенно не схвалюю її поведінки. Я уникаю її товариства, наскільки те дозволяють закони гостинності, та коли ми все ж таки бесідуємо з нею, то вона чемна і навіть