Читати книгу - "Голодні ігри, Сьюзен Коллінз"

А тоді замовк. Його слова повисли в повітрі. Піта схопив мене за плече, і від несподіванки я аж підскочила.

— Ні, — буркнув він. — Ти не ризикуватимеш життям заради мене.

— А хто сказав, що я збиралася? — мовила я.

— Отже, ти не підеш? — запитав Піта.

— Звісно, не піду. Сам тільки подумай. Невже я добровільно здам себе в руки Катона, Клівії і Трача? Не будь дурненьким, — сказала я, підштовхуючи його назад на лежанку. — Завтра я дам їм можливість позмагатися одне з одним, і коли ми побачимо, чия світлина з’явиться ввечері на небі, складемо новий план.

— Ти зовсім не вмієш брехати, Катніс. Навіть не знаю, як тобі вдалося вижити, — і передражнив мене: — «Я знала, що та коза стане маленькою золотою копальнею... Жар начебто спадає... Звісно, не піду...»

Він похитав головою.

— Ніколи не грай у карти — програєш усе до решти, — мовив він.

Від люті моє обличчя побагровіло.

— Гаразд. Я піду, і ти не зможеш мене зупинити!

— Я піду з тобою. Здолаю принаймні частину шляху. Я не доплентаюся до Рогу достатку, але якщо кричатиму гучно, хтось обов’язково почує мене і прийде добити, — сказав Піта.

— Зі своєю ногою ти не здолаєш і сотні кроків, — відповіла я.

— Тоді я повзтиму, — сказав Піта. — Якщо підеш ти, я також піду.

Він був достатньо впертий і, мабуть, достатньо дужий, щоб дотримати слова. Навіть якщо інший трибут його не знайде, то це може зробити хижак. А Піта не в силі захиститися. Мабуть, мені доведеться завалити його камінням у печері. Але хто знає, до чого призведе перенапруження, коли він почне розбирати каміння?..

— Ти волієш, щоб я просто сиділа і спостерігала, як ти помираєш? — запитала я.

— Я не помру. Я обіцяю. Якщо ти пообіцяєш не йти туди, — мовив він.

Я знала, що з ним марно сперечатися, тому й не стала.

— Тоді ти повинен пообіцяти, що робитимеш усе, як я звелю. Пити воду, будити мене тоді, коли я кажу, і з’їсти увесь суп до останньої краплі, яким би гидким він не виявився! — мовила я різко.

— Згода. А він уже готовий? — запитав Піта.

— Чекай тут, — наказала я.

Повітря охололо, хоча сонце досі стояло високо. Я не помилилася: продюсери гралися з температурою. Цікаво, може, комусь більш за все потрібне тепле покривало? У залізному казанку суп був іще теплий. І що найдивніше, цілком їстівний.

Піта їв мовчки, навіть вишкріб дно казанка, щоб продемонструвати свій ентузіазм. Потім почав лепетати щось про те, який суп смачний. Гарячка брала верх над його свідомістю. Зараз він був схожий на п’яного як чіп Геймітча. Я дала Піті ще кілька жарознижувальних пігулок, перш ніж він остаточно відключився.

Дорогою до струмка я тільки й думала про те, що він помирає. Він протримається ще день або два, а тоді інфекція дістанеться серця, або мозку, або легень — і він помре. І я залишуся сама. Знову. В очікуванні на суперників.

Чорні думки так опанували мною, що я мало не випустила з уваги срібний парашут, який приземлився просто біля мене. Я миттю вихопила його з води, розірвала срібну тканину, під якою була маленька пляшечка. Геймітчу вдалося! Він дістав ліки — навіть не уявляю як, може, переконав романтичних дурників продати свої коштовності, — і тепер я зможу врятувати Піту! Хоча... пляшечка зовсім маленька. Мабуть, ліки дуже сильні? Раптом у мене закралася підозра. Я розкоркувала пляшечку й понюхала. Від солодкавого запаху моя веселість остаточно розвіялася. Щоб переконатися в своїх здогадках, я крапнула ліків собі на язик. У мене не залишилося жодного сумніву — це снодійний сироп. В Окрузі 12 це — найпоширеніші ліки. Дешеві, але викликають звикання. Майже кожен приймав сироп бодай раз у житті. У нас удома він також є. Мама завжди дає його буйним пацієнтам, щоб приспати їх під час накладання швів на серйозні рани, чи просто заспокоїти або допомогти людям пережити муки. Пляшечка такого сиропу може приспати Піту на цілий день, але що з того? Я так розізлилася, що мало не жбурнула подарунок Геймітча у воду, коли раптом мене осяяло. Цілий день? Це навіть більше, ніж мені потрібно.

Я розтолочила жменьку ягід, щоб приховати надмірно солодкий присмак, ще й додала кілька листочків м’яти. А тоді подалася назад до печери.

— Я принесла тобі гостинця. Недалеко звідси знайшла кущ ягід.

Піта не вагаючись розтулив рота. Ковтнув, а тоді трохи скривився.

— Вони дуже солодкі.

— Так, це цукрові ягоди. Мама робить із них джем. Невже ти ніколи не куштував їх раніше? — мовила я, запхнувши повну ложку йому до рота.

— Ні, — відповів Піта спантеличено. — Але смак якийсь знайомий. Цукрові ягоди?

— Їх не так просто роздобути. На ринку їх не продають. Ці ягоди ростуть у лісі, — сказала я.

— Вони такі солодкі, немов сироп, — мовив він, проковтнувши останню ложку. — Сироп.

Раптом він усе втямив, його очі округлилися. Я затиснула йому рот і ніс долонею, змушуючи ковтнути останню ложку снодійного. Він спробував виблювати з’їдене, але було вже запізно, він відключився. Коли Піта востаннє подивився на мене, в його погляді читався осуд. Я зробила неприпустиме.

Я присіла навпочіпки й довго дивилася на нього, мене сповнило змішане почуття суму й задоволення. По його підборіддю стекла цівка ягідного соку, і я її витерла.

— Це хто не вміє брехати? — мовила я, хоча Піта уже не чув мене.

Та яке це мало значення. Головне, що решта Панему чули.

Розділ 3

Наступні кілька годин я збирала каміння й намагалася замаскувати вхід у печеру. Це був повільний і важкий процес, але добре попотівши й посовавши брили, я залишилася задоволена своєю роботою. Тепер печера стала схожою на одну з кучугур, яких так багато навколо. Я залишила невеличкий отвір, через який можна було протиснутися всередину, але який не впадав ув око ззовні. І це добре, бо мені треба ж десь переночувати. Та й зрештою, якщо я не повернуся з бенкету, Піта буде в