Читати книгу - "Сендвіч із шинкою"

Повз мої двері пробігало кошеня, воно зупинилося біля входу й заглянуло всередину. Місяць підсвічував його очі, вони були яскравими й палахкотіли багряним, ніби полум’я, світлом. Просто неймовірні очі.

«Ходи сюди, кицю…» я простягнув руку, ніби пропонуючи йому щось. «Киць, киць…»

Кіт продовжив свій шлях далі.

Я почув, як у сусідній кімнаті вимкнули радіо.

Я допив вино й вийшов надвір. Я все ще був у самих шортах. Я підтягнув їх і сховав руки в кишені. Я зупинився біля сусідніх дверей. Вибиваючи двері, я зламав їм замок. Знадвору було видно світло від свічки. Вони просто підперли вері чимось, вочевидь стільцем.

Я тихенько постукав.

Ніхто не відповів.

Я постукав ще раз.

Почулися якісь звуки. Двері відчинили.

На порозі стояв гладкий старий. Його обличчя було помережане глибокими зморшками печалі. На ньому чітко виділялись брови, вуса й сумні очі.

«Послухайте,» сказав я, «мені дуже шкода за те, що я зробив. Чи не хотіли б ви разом зі своєю подругою зайти до мене й трохи випити?»

«Ні.»

«Чи може давайте я краще принесу вам чогось?»

«Ні,» відповів він, «будь ласка, облиш нас.»

Він зачинив двері.

Я прокинувся з одним із найгірших своїх похміль. Зазвичай я спав аж до полудня. Та цього дня я просто не міг. Я вдягнувся й пішов до ванної в головному корпусі, щоб навести свій туалет. Потім я вийшов надвір, пройшовся алеєю, потім сходами донизу й спустився на вулицю, що проходила нижче.

Неділя, найгірший з усіх клятих днів.

Я попрямував до головної вулиці, минаючи бари. Біля кожного входу сиділи дівчата в коротких спідницях і туфлях на підборах.

«Агов, золотце, заходь-но сюди!»

Головна вулиця, 5-та Іст, Банкер Хіл. Вигрібна яма всієї Америки.

Йти було нікуди. Я зайшов до залу ігрових автоматів. Я обійшов усі столи, але бажання у щось пограти в мене так і не з’явилось. Раптом біля автомату для пінболу я побачив морського піхотинця. Він обхопив авомат обома руками й штурхав його тілом, намагаючись керувати м’ячем. Я підійшов до нього й схопив його ззаду за комір і пояс.

«Бекере, вимагаю реваншу, твою наліво!»

Я відпустив його й він розвернувся.

«Ні, не хочу,» відповів він.

«Два з трьох.»

«До сраки,» сказав він, «я куплю тобі випити.»

Ми вийшли із залу й попрямували головною вулицею. Дівчина з одного з барів загукала нам у слід, «Агов, морячок, заходь до нас!»

Бекер зупинився. «Я йду туди,» сказав він.

«Не треба,» мовив я, «то ж справжнісінькі таргани, а не люди.»

«Я щойно отримав платню.»

«Вони п’ють просто чай а твою випивку розбавляють водою. Потім тобі виставяють подвійний рахунок, а дівки своєї ти вже більше ніколи не побачиш.»

«Я все-одно піду.»

Бекер увійшов. Один з найкращих неопублікованих авторів Америки, одягнений для того, щоб убивати й померти самому. Я пішов за ним. Він підійшов до однієї з дівуль і заговорив з нею. Вона припідняла свою спідницю, вильнула стегнами й засміялась. Вони пішли до кабінки в кутку. До них підійшов бармен, щоб прийняти замовлення. Інша дівчина біля бару поглянула на мене.

«Агов, золотце, не хочеш трохи погратися?»

«Атож, тільки, якщо це буде моя гра.»

«Ти боїшся чи просто хворий?»

«І те, й інше,» відповів я, сідаючи біля дальнього кінця бару.

Між нами сидів сидів якийсь хлопцеь, схиливши голову на стійку. У нього витягли гаманець. Коли він прокинеться й поскаржиться, його або ж викине бармен, або ж забере поліція.

Обслуживши Бекера з його дівкою, бармен підійшов до мене.

«Слухаю.»

«Нічого.»

«Так? Тоді що ти тут робиш?»

«Чекаю на друга,» я кивнув на кабінку в кутку.

«Ти сів тут, значить треба пити.»

«ОК, в такому разі принеси води.»

Бармен відійшов, потім повернувся зі склянкою води.

«Четвертак.»

Я заплатив.

Дівка біля бару сказала йому, «Він якийсь чи то хворий, чи то просто переляканий.»

Бармен нічого не відповів. Потім Бекер помахав йому і він пішов прийняти замовлення.

Дівка поглянула на мене. «А чому ти не в уніформі?»

«Не люблю одягатися так, як усі.»

«Чи може на те є якісь інші причини?»

«А інші причина – то вже мої власні справи.»

«Та пішов ти,» сказала вона.

Бармен повернувся. «Тобі треба випити ще.»

«ОК,» відказав я, кладучи ще одну монетку перед ним.

Ми з Бекером вийшли на вулицю і пішли головною вулицею.

«Як усе пройшло?» запитав я.

«Змусили заплатити за столик, плюс два напої. Все разом 32 бакси.»

«Господи, та мені б цього вистачило, щоб два тижні не просихати.»

«Вона взяла мене за член під столом і почала дрочити.»

«Що вона сказала?»

«Нічого. Просто дрочила мені.»

«Я б краще сам собі подрочив і заощадив тридцять два бакси.»

«Але вона ж така гарна.»

«Хай йому грець, друже, я зараз іду поряд із круглим ідіотом.»

«Колись я про це напишу. Мої книги будуть на полицях бібліотек: БЕКЕР. ‘Б’ взагалі дуже слабкі, їм потрібна допомога.»

«Ти забагато говориш про письменництво.» відкинув я.

Біля автобусної станції ми знайшли ще один бар. Там було зовсім не людно. Був лише бармен і п’ять чи шість подорожніх, всі чоловіки. Ми з Бекером сіли.

«Я пригощаю,» сказав Бекер.

«Тоді пляшку ‘Істсайду’.»

Бекер замовив дві. Він поглянув на мене.

«Та ну давай, будь мужиком, втсупай до нас. Будеш морпіхом.»

«Не бачу нічого такого особливого в спробах стати мужиком.»

«Ти завжди все висміюєш.»

«Я так розважаюсь.»

«Приєднуйся. Потім буде про що писати.»

«Бекере, завжди й так є про що писати.»

«Добре, але чим ти збираєшся займатись?»

Я показав на пляшку й підняв її.

«Як ти збираєшся жити?» запитав Бекер.

«Здається, ніби це питання задають мені все життя.»

«Ну не знаю на рахунок тебе, але я хочу  спробувати все! Війна, жінки, подорожі, шлюб, діти, різні роботи. Першу ж машину, яка в мене буде, я розберу на деталі! А потім складу назад! Я хочу знати все про речі, хочу знати як вони працюють! Я б хотів стати кореспондентом у Вашингтоні. Я хочу бути там, де стаються великі речі.»

«Вашингтон – лайно, Бекере.»

«А жінки? Шлюб? Діти?»

«Лайно.»

«Так? А ти тоді чого хочеш?»

«Сховатися.»

«Ти жалюгідний гівнюк. Тобі