Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

— Я знаю всіх ваших київських знайомих, — невтомно продовжував співробітник контррозвідки. — Чи не був там з вами один такий товстий, а другий тонкий? Тепер вже не пам’ятаю, як їх звали і з якого вони полку…

— Хай вас це не турбує, кожному може трапитися таке: хоч трісне, а не запам’ятає всіх товстих і худих та як їх звуть. Худих людей, очевидно, важче запам’ятати, бо їх на світі більше, вони, як то кажуть, становлять більшість.

— Колеґо, — жалісно заскиглила ця цісарсько-королівська каналія. — Ти мені не віриш. Таж нас чекає однакова доля.

— На те ми і солдати, — недбало кинув Швейк, — на це нас матері породили, щоб, коли вже одягнемо мундири, нас посікли на цурки. І ми на це радо йдемо, бо знаємо, наші кості не надарма будуть порохнявіти. Ми поляжемо за найяснішого цісаря і його родину, заради якої ми здобули Герцеґовину. З наших костомах будуть виробляти кістяне вугілля для цукрових заводів. Про це свого часу нам товкмачив пан лейтенант Ціммер. «Ви, свиняча бандо, — говорить, бувало, — ви, неосвічені кнури, ви, нікому не потрібні нікчемні мавпи, ви свої ратиці не бережете, немов вони й ламаного шага не варті. Якщо ви колись загинете на війні, то з кожної вашої костомахи зроблять півкіля кістяного вугілля, а з цілого солдата з усіма костомахами і кігтями — понад два кілограми. Крізь вас, ідіоти, фільтруватимуть на цукроварних заводах цукор. Ви й не уявляєте, яку користь принесете своїм нащадкам ще й по смерті. Ваші сини питимуть каву, засолоджену цукром, який пройшов крізь ваші костомахи, йолопи ви несусвітні». Я замислився, а він як підскочить до мене, про що я, мовляв, думаю. «Мельдую послушно, — кажу йому, — я саме подумав собі, що кістяне вугілля з панів офіцерів мусить бути набагато дорожче, ніж з простих вояків». За це я дістав три дні одиночки.

Швейків співмешканець, постукавши у двері, почав про щось домовлятися з вартою, яка телефонувала про це до канцелярії.

За хвилину за Швейковим колеґою прийшов штабний фельдфебель, і Швейк знову залишився сам.

Виходячи, ця тварюка на ввесь голос сказала штабному фельдфебелеві, показуючи на Швейка:

— Це мій старий приятель із Києва.

Цілих 24 години, крім тих хвилин, коли приносили їжу, Швейк просидів на самоті.

Вночі він переконався, що російська військова шинель тепліша і більша, ніж австрійська, і якщо миша вночі обнюхує вухо сплячої людини, то це не так вже й неприємно. Швейкові це здавалося навіть ніжним шепотом, перерваним на світанку конвоїрами, що прийшли по нього.

Швейк і досі не може встановити, якої інстанції, власне, був суд, куди його привели в той смутний ранок. Що це був військовий суд, в цьому не було жодного сумніву. Там засідав навіть якийсь генерал, а ще полковник, майор, надпоручник, фельдфебель і якийсь простий піхотинець. Той, власне, нічого іншого не робив, тільки всім іншим припалював цигарки.

Швейка допитували недовго.

Трохи більшу цікавість виявляв майор. Він говорив по-чеськи.

— Ви зрадили найяснішого цісаря, — ревнув він.

— Господи милосердний, та коли? — вигукнув Швейк. — Щоб я зрадив нашого цісаря, нашого найяснішого монарха, через якого я стільки вистраждав?

— Киньте базікати дурниці, — сказав майор.

— Мельдую послушно, пане майоре, зрадити нашого цісаря це не дурниці. Ми люди військові, присягали нашому цісарю на вірність, а ту присягу, що її співали в театрі[166], я як чесна людина дотримав.

— А ось тут, — сказав майор, — докази вашої вини і вся правда, — показав він на чималу купу паперів.

Головний матеріал дав суду шпигун, підісланий до Швейка.

— Отже, ви і тепер не хочете признатися? — спитав майор. — Адже ви самі підтвердили, що добровільно переодяглися в російську уніформу, будучи австрійським солдатом. Я вас питаю востаннє: чи примушував вас хтось до цього?

— Я це зробив без примусу.

— Добровільно?

— Добровільно!

— Без натиску?

— Без натиску!

— А ви знаєте, що ви пропали?

— Знаю. 91-й реґімент мене вже напевно шукає. Але якщо дозволите, пане майоре, коротеньке зауваження про те, як люди добровільно переодягаються в чужий одяг. В 1908 у році, десь у липні палітурник Божетєх, з Пршічної вулиці в Празі, купався на Збраславі в старому руслі ріки Бероунки. Одяг поклав у лози і дуже зрадів, коли пізніше у воду до нього вліз ще один пан. Слово по слові, жартували один з одним, хлюпалися водою і пірнали аж до вечора. Потім той незнайомий панисько виліз із води перший, нібито поспішав вечеряти. Пан Божетєх ще хвилинку посидів у воді, а потім і собі пішов у лози за одягом, але там замість свого одягу знайшов подерте лахміття волоцюги і записку: «Я довго роздумував: брати — не брати, бо ж ми так гарно розважалися у воді, тоді я зірвав квітку ромену, і останній відірваний пелюсток сказав — брати. Тому я помінявся з вами своїм лахміттям. Не бійтеся у нього влізти. Тиждень тому в окружній тюрмі в Добржищі його відвошивили. Вдруге більше вважайте на того, з ким купаєтесь. У воді кожен голий скидається на депутата, коли навіть він вбивця. І ви теж не знаєте, з ким купалися. Але варто було викупатися. Тепер увечері вода найкраща. Влізьте туди ще раз, щоб опритомніти». Панові Божетєхові нічого іншого не залишалося, як тільки чекати, поки смеркнеться, потім він одягнув те лахміття волоцюги і пошкандибав до Праги. Він обминав головні дороги, а прокрадався луками, стежками, аж раптом напоровся на жандармський патруль з Хухлів{61}. Його заарештували як волоцюгу і другого дня вранці відвели на Збраслав до окружного суду, бо це, мовляв, кожен міг би сказати, що він Йозеф Божетєх з Праги, палітурник з Пршічної вулиці, № 16.

Писар, який не дуже-то вмів по-чеськи, зрозумів, що обвинувачений повідомляє адресу свого спільника, і тому спитав ще раз: «Ist das genau Prag, № 16, Josef Bozetech?»[167]

— Чи мешкає він там зараз, не знаю, — відповів Швейк, — але тоді, у 1908 у році, він там