Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Ну, хто це? — спитав містер Гіткліф, звернувшись до Кеті. — Не впізнаєте?

— Ваш син? — вона нерішуче переводила погляд з одного на другого.

— Так, — відповів він. — Та хіба ви вперше його бачите? Подумайте! Еге, коротка ж у вас пам'ять! Лінтоне, а ти не впізнаєш свою кузину, якою всіх нас просто замучив — так тобі кортіло її побачити?

— Лінтон?! — скрикнула Кеті, спалахнувши дитячою радістю. — Це малий Лінтон? Вищий за мене! Ви справді Лінтон Гіткліф?

Юнак ступив до неї і відрекомендувався. Вона палко розцілувала його, і вони подивились одне на одного, зачудовані зміною, що торкнулася кожного з них. Катрина виросла над звичайно; її фігура була водночас пишна й струнка, пружна, мов сталева дротина, і вся вона так і променилася життєвою ці силою. Зовнішність і рухи панича Лінтона були мляві й кволі,до того ж він був надзвичайно худий. Але в його манерах вчувалася грація, що пом'якшувала ці вади і робила його навіть й привабливим. Засвідчивши йому свою любов і приязнь, його кузина підійшла до містера Гіткліфа, що застиг біля дверей, У розподіляючи свою увагу між подіями всередині кімнати та за її межами — тобто вдавав, що його цікавить лише останнє, а насправді стежив тільки за першим.

— Отже, ви мій дядечко! — вигукнула вона і потяглася цілувати його. — Ви мені відразу сподобалися, хоч спершу й сердилися на мене. Чому ви з паничем Лінтоном не приходите у Грейндж? Жити по сусідству всі ці роки і не завітати до нас — це якось дивно; чому ви так поводилися?

— Я бував у Грейнджі навіть частіше, ніж треба — ще до вашого народження, — відповів він. — А потім… хай йому чорт! Якщо вам хочеться когось цілувати, для цього є малий Лінтон; а дарувати поцілунки мені — то марний клопіт.

— Ти недобра, Неллі! — вигукнула Кеті, обравши мене наступним об'єктом своїх бурхливих пестощів. — Зла Неллі! Не пускала мене сюди! Але тепер я щоранку ходитиму на цю прогулянку, — можна, дядечку? А колись і тата візьму з собою. Ви ж будете раді нас бачити?

— Звичайно! — відповів дядько, ледве приховавши огиду, яку збудила в нього думка про таких гостей. — От що, — продовжував він, ступивши до юної леді. — Я подумав і вирішив, що краще буде вам сказати відверто: містер Едгар Лінтон ставиться до мене упереджено. Колись ми з ним ворогували не по-християнськи жорстоко; і якщо ви скажете йому, що сюди заходили, він накладе вето на всі подальші візити. Тому вам не слід у цьому зізнаватись, коли ви не хочете втратити можливість бачитися зі своїм кузеном. Самі приходьте, якщо хочете, тільки не розповідайте про це батькові.

— А чому ви ворогували? — спитала Кеті, одразу похнюпившись.

— Він вважав, що я надто бідний, аби одружитися з його сестрою, — відповів Гіткліф, — і не міг змиритися з тим, що й вона все-таки вийшла за мене: це зачепило його гордість, а такого він ніколи не подарує.

— Це дуже негарно! — мовила юна леді. — Колись я так йому й скажу. Але ж ми з паничем Лінтоном не втручалися до вашої ворожнечі! Добре, я не буду сюди приходити; нехай тоді він приходить до Грейнджу.

— Для мене це надто далеко, — промимрив її кузен. — Пройти чотири милі — це мене просто вб'є! Ні, краще ви сюди приходьте, міс Катрино, — так, іноді; тільки не щоранку, а раз або двічі на тиждень.

Батько зміряв сина поглядом, сповненим ядучої зневаги.

— Боюся, Неллі, мені з цим не впоратись, — прошепотів він до мене. — Міс Катрина, як зве її цей тюхтій, побачить, чого він вартий, і пошле його під три чорти. Ет, якби це був Гортон! Знаєш, я разів двадцять на день згадую про нього з теплотою в серці, попри всі його приниження; я любив би цього хлопця, якби він був кимось іншим. Але її любов йому не загрожує; тож хай трохи подражнить цього пуголовка, якщо той сам не прийде до тями. Ми так собі гадаємо, що Лінтонові дай Боже дотягти до вісімнадцяти років; ох, та хай йому абищо, нудисвітові! Сушить собі ноги, а на неї й не позирне! Лінтоне!

— Що, батьку? — відгукнувся хлопець.

— Ти не хочеш розважити свою кузину? Хоча б кролів їй покажи або ластівчині гнізда. Потім перевзуєшся; а зараз піди з нею в садок чи до стайні, хай подивиться на твого коня.

— А може, ви б посиділи біля вогню? — звернувся малий Лінтон до Кеті, і його тон відверто свідчив про небажання ворушитись.

— Не знаю, — відповіла Кеті, кидаючи знудьгований погляд на двері: їй вочевидь не хотілося скніти в чотирьох стінах.

Він лишився сидіти на місці, тільки присунувся ближче до вогню. Гіткліф підвівся і пройшов до кухні, а звідти — на подвір'я, гукаючи Гортона. Той обізвався, і за хвилю вони повернулися разом. Хлопчина щойно вмився — щоки в нього розрум'янилися, волосся було мокре.

— О, дядечку, я хотіла вас спитати, — почала міс Кеті, згадавши слова служниці,— адже він мені не кузен?

— Чому ж, — відповів Гіткліф, — він небіж вашої матінки. Він вам не подобається?

Катрина знітилася.

— Хіба він не гарний хлопець? — продовжував Гіткліф. Маленький нечема підвівся навшпиньки і щось прошепотів дядечкові на вухо. Той розсміявся; Гортон спохмурнів. Я зрозуміла, що він був дуже підозріливим і всюди вбачав зневагу до себе, вочевидь, здогадуючись, як його упосліджено. Але його хазяїн, чи то опікун, зумів розвіяти його підозри, вигукнувши:

— Тобі, Гортоне, поталанило більше, ніж нам! Вона каже, що ти… як там? Ну, одне слово, щось-таки дуже схвальне. Отак! Прогуляйся з нею по фермі. І затям собі — поводитися треба, як личить джентльменові: не лаятися, не витріщатися на леді, коли вона на тебе не дивиться, і не відвертатись, якщо вона заговорить до тебе; а як сам надумаєш говорити, не мимри собі під носа і не тримай руки в кишенях. Ну, йди і розважай її, як умієш.

Він нагледів парочку, коли вони проходила повз вікна. Ерншо відвернувся від своєї супутниці і, здавалося, вивчав знайомий пейзаж із зацікавленням