Читати книгу - "Буремний Перевал"

— Я йому зав'язав язика, — зауважив Гіткліф. — Він тепер і писнути не посміє. Неллі, ти пам'ятаєш мене в його віці — ні, кількома роками молодшим? Що, я теж був таким дурником — таким дурилом, як сказав би Джозеф?

— Навіть гіршим, — відказала я, — бо ви були ще й А вовкуваті.

— Він мене вельми втішає,— продовжував Гіткліф, міркуючи вголос. — Бо виправдав мої сподівання. Якби хлопець був дурнем від народження, я б і вполовину так не радів. Але Гортон не дурний, і я співчуваю кожному з його почуттів, бо колись відчував те саме. Я достеменно знаю, як він страждає зараз; і це тільки початок його страждань. Йому ніколи не видертись із цієї багнюки хлопського невігластва. Я його тримаю міцніше, ніж отой мерзотник, його батько, тримав мене: Гортон хизується своїм бидляцтвом. Я навчив його зневажати все, що відрізняє людину від бидла, як неміч і дурість. Тобі не здається, що Гіндлі пишався б своїм сином, якби міг його побачити? Майже так само, як я пишаюся своїм? Щоправда, тут є різниця: один — золото, яким мостять бруківку, а інший — олово, відполіроване до блиску, щоб замінити ним срібло. В моєму немає нічого цінного, і все ж завдяки мені з цього розтелепи буде хоч якесь пуття; а син Гіндлі мав першостатейні якості, але тепер вони втрачені, бо в них немає потреби. Мені нема про що шкодувати, а от йому було б про що, і я це знаю краще за будь-кого! А найприємніше в цьому те, що Гортон просто прикипів до мене душею! Ти, мабуть, згодишся, що тут я переміг Гіндлі. Якби цей негідник постав із могили, щоб помститися мені за кривду, завдану його синочку, я б отримав неабияку втіху, дивлячись, як син дає чосу батькові — за те, що той посмів чіпати його єдиного на світі друга!

Гіткліф глумливо захихотів. Я не відповіла — та він і не чекав відповіді. Між тим Гіткліф-молодший, що сидів надто далеко від нас, аби чути нашу бесіду, почав виявляти деяке занепокоєння — можливо, шкодуючи, що зі страху втомитися позбавив себе товариства Катрини. Батько помітив, що його стривожений погляд раз у раз шугає до вікна, а рука нерішуче тягнеться до капелюха.

— Вставай, лежню! — вигукнув він із удаваною сердечністю. — І бігом за ними! Вони ще тільки на розі, біля вуликів.

Панич Лінтон зібрав усі свої сили і відклеївся від коминка.

Віконниці були розчинені, і коли він вийшов, я почула, як Кеті питає свого нетовариського супутника, що означає напис над дверима. Гортон витріщився на літери і почухав потилицю, мов справжній селюк.

— Та якась бісова писанина, — мовив він. — Я не можу її вчитати.

— Не можете прочитати? — вигукнула Катрина. — Прочитати я можу сама: це по-англійському. Але я хочу знати, чому це тут написано.

Лінтон Гіткліф пирснув. То був єдиний вияв жвавості з його боку.

— Він неписьменний, — мовив він до кузини. — Ви можете повірити, що на світі існує така несосвітенна дурість?

— А в нього все гаразд із головою? — серйозно спитала міс Кеті. — Чи він просто… несповна розуму? Я двічі його щось питала, й він щоразу так чудно дивився на мене, що я подумала — він просто не розуміє мене. Щоправда, я теж не дуже добре його розумію!

Панич Лінтон знову розсміявсь і глузливо поглянув на Гортона, який цієї миті не здавався таким уже нетямущим.

— Це тільки лінощі й нічого більше. Правда, Ерншо? — сказав він. — Моя кузина подумала, що ти ідіот. Ось тобі наслідки твоєї зневаги до «грамотійства», як ти це називаєш. Ви помітили, Катрино, яка в нього жахлива йоркширська вимова?

— А на дідька вона здалася, та письменність? — гарикнув Гортон, повертаючись до природного тону в розмові зі звичним співбесідником. Він збирався відстоювати свою думку, та його перервали бурхливі веселощі двох кепкунів: моя задерикувата панянка була радісінька, що є такий гарний привід посміятися з його вимови.

— А на що тобі «здалося» згадувати дідька? — хихотів малий Лінтон. — Тато наказав тобі не говорити поганих слів, а ти без них не можеш і рота розтулити. Спробуй поводитись як джентльмен, ану, спробуй!

— Якби ти був хлопцем, а не дівчиськом, я б тобі враз пельку заткнув! Тьху, підлота! — заричав розлючений па-63. рубок, ідучи геть. Його лице горіло від гніву та образи; він розумів, що його скривдили, але не знав, як на це гідно відповісти.

Містер Гіткліф, що не згірше за мене чув їхню розмову, посміхнувся, побачивши, що Гортон тікає з поля битви, але одразу ж потому зиркнув із безмежною огидою на тих двох, що любо гомоніли на порозі: хлопець невпізнанно пожвавився, обговорюючи Гортонові вади та ґанджі й розповідаючи анекдоти про його невігластво, а дівчина тішилася з його дошкульних в'їдливих дотепів, не усвідомлюючи, що вони свідчать передовсім про неблагородну вдачу юнака. Мені ж панич Лінтон починав подобатись дедалі менше, я вже не співчувала йому й навіть певною мірою вибачала зневагу, з якою ставився до нього батько.

Ми лишалися там до обіду. Мені не вдалося вмовити міс Кеті піти раніше; на щастя, мій хазяїн не виходив зі своєї кімнати і не дізнався, що нас не було так довго. По дорозі додому я намагалася пояснити Катрині, що являють собою ці люди, з якими щойно ми розпрощались, але вона затято стверджувала, що я упереджено ставлюся до них.

— О так, — вигукнула вона, — ти захищаєш мого тата, Неллі; ти необ'єктивна, я знаю, в іншому разі ти б не обманювала мене стільки років, кажучи, що кузен Лінтон живе десь далеко. Я справді на тебе зла, але така рада, що навіть не можу як слід розсердитись! Та не смій казати погано про мого дядечка. Він — мій дядечко, і ти маєш про це пам'ятати; а я насварю тата за те, що він із дядечком ворогує.

І вона вела далі в тому ж дусі, поки я не впевнилася, що сперечатися з нею марно. Того вечора вона не сказала батькові про свій візит, бо вони не бачилися. Та вранці все відкрилося — мені на лихо. І все ж я не дуже засмутилася, бо вирішила, що напучування й застереження з батьківських вуст прозвучать для дівчини переконливіше. Але він не наважився відверто зізнатися