Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Зраділи солдати, що більше не будуть гарматним м’ясом, пишаються своїм новим командиром, який з перших днів мав велику популярність і авторитет. До того ж прекрасний оратор, що теж важливо на фронті. Поважають і Григорія, усім здається, що він навіть народився полководцем, адже всі його плани й команди завжди зрозумілі.

А Савонов, який не любив комусь коритися, з офіцером царської армії Юрієм Сабліним з перших хвилин знайомства подружився. Фронтовий штабс-капітан Першої світової, як і він, миттєво орієнтувався в бойовій обстановці. Єднали їх і політичні погляди, адже Саблін теж був лівим есером і доволі скептично ставився до більшовизму. Навіть тепер, коли, не питаючи їхньої згоди, їм виписали членські квитки більшовицької партії, вони зовсім не вірили, що цей пролетарський рух може бути великою силою. А те, що він пошириться по всьому світові, узагалі здавалося абсурдом. Тому й сприймали підписану угоду між своїми партійцями і більшовиками, як тимчасове явище.

«Що далі?» – сам у себе питав Григорій. Звісно, шкодував, що все так вийшло. Боляче було й зізнатися, що він розчарувався в українській владі, а час вимагав швидких і конкретних дій. Чи правильні вони зараз? Що б не робив, а те питання час від часу знову зринало. Змушувало сумніватись і прискіпливо все аналізувати. І знову хотілося вірити: зберуться патріоти докупи, прийдуть до влади інші люди – твердіші й рішучіші, які врахують усі помилки минулого. А його завдання – здобути перемогу над ворогами, серед яких на першому місці стоїть Добровольча армія генерала Денікіна. І це було можливим, адже його командир блискавично розробляв плани наступальних військових операцій, а він із військом стрімко відкидав денікінців, не даючи їм перепочинку. І так усе злагоджено виходило, що й думки не було спинятися.

Може, й зовсім розбили б, якби не ганебні людські вади – від того шаленого успіху у бездарних більшовицьких командирів, які до того були керманичами цього 12-го полку, з’явилася заздрість. І була вона такою великою, що й розум їхній затьмарила. Ще багато роботи попереду, а за ними вже велось якесь слідство – надіслані парткомом більшовики ходили по п’ятах і контролювали кожен крок. І так Григорію хотілося перестріляти тих контролерів, що інколи ледве себе стримував.

– Ти на них не зважай. Це мені не вперше, – зізнався його командир. – Одного разу розпалена чужа заздрість мало не відправила мене під суд, але тоді війна виручила: тупнула на всіх ногою і наказала відчепитися, бо я їй потрібний, – навіть у такій ситуації Юрій Саблін намагався жартувати. Мабуть, у ту хвилину він не знав, що довго так не витримає. – Або ви припините це знущання і відкличете всіх контролерів та наглядачів, або я покину свою посаду! – врешті-решт зірвався.

– Такого не можна допустити! – застерігав Савонов. – Як тільки це станеться, обвалиться фронт, – йому хотілося протверезити голови тих райпарткомівців, а з ними й представників губвиконкому, бо, здавалося, усі вони чимось пов’язані. – За таким командиром піде більшість бійців, – повідомляв очевидне.

– Ми всьо знаєм, нас учіть нє нужно, – чув лише таку відповідь.

Уже декілька разів він переконувався, що більшовики – мастаки на підлі методи, але щоб таке вигадати!.. «Я казав тобі, що вручена телеграма з Харкова фальшива, а ти не повірив, – пригадував останні фрази, якими вони перекинулись. – А запрошення на термінову військову нараду разом із членами Краматорського виконкому, – не що інше, як вигадка, – і таким не здивував Сабліна. – Навіщо було відпускати свій загін на бойові позиції? – а про таке вже думав пізніше і простити собі не міг, що не був тоді категоричним. Коли ж почув, що в дорозі Юрій був обеззброєний і арештований, зовсім не знаходив собі місця. – Невже розстріляли? – не хотілося вірити, але й таке допускав. – Веде залаштункову агітацію проти більшовиків», – не давав спокою і брудний наклеп.

Усе згадував останній день, коли Сабліна в Краматорську зустрічали з оркестром, а поки радилися, його озброєному загону влаштували обід. «Чого б це?» – із перших хвилин усе здавалося підозрілим. Та членів виконкому неначе підмінили – вони були такими приязними, ніби й не було ніяких суперечок. Мабуть, знали пройдисвіти, що Юрій, хоч і досвідчений військовий, усе ж поведеться на таку доброзичливість. А він, не припускаючи, що це гарно відрежисований спектакль, навіть розповів їм про свої плани стратегічного контрнаступу. «Обдурити нас такими підлими методами!» – після всього, що сталося, Григорій ніяк не міг отямитися. Йому вперше хотілося стріляти в людей, і він би те зробив, якби не його молодші командири, які вчасно нагодилися.

– Батьку, спочатку треба з Денікіним розібратися, а з цими ще встигнемо. Тільки здається, що таких серед них багато, – знали, що він послухає, бо як швидко запалювався, так само швидко і відходив.

Та вже того дня йому все було не так – і плани, і команди, а від того – поразки і загибель побратимів. «Що ж, любий друже, без тебе фронт справді розвалився, – він ще довго з ним розмовляв подумки. – Не допомогли їм твої розробки контрнаступу, відтіснили нас білі спочатку до Костянтинівки, а потім іще далі. Не врятував і новоприбулий бронепотяг „Карл і Роза“ з далекобійними гарматами та кулеметами. Марними були й промови членів виконкому та райпарткому, які намагалися у виснажених бійців влити струмінь революційного підйому. Навіть прибула 13-та армія не врятувала ситуацію. Отже, ти виявився незамінним, і я пишаюся тобою», – ще ніколи він так не шкодував за втраченим товаришем, як зараз. Тепер хотілося одного – кинути все і піти зі своїм загоном у Теплінський ліс. Звісно, зробити так не міг, однак добре затямив урок із Сабліним, і вже тоді припускав: якщо таке станеться з ним, він неодмінно поверне зброю проти більшовиків.

А зараз, незважаючи на відступ, мусив воювати далі. Інколи сам собі нагадував вовка, якого б’ють, а він шкірить зуби, та все частіше скидався на здобич, яку вовки заганяли у пастку. І щойно та здобич відбіжить, як вони знову її наздоганяють.