Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Не хотілося Григорію закінчити свій шлях поразкою, тому й уявити не міг, як він буде тікати від ворога через свою слободу, через місто Ізюм. Був упевнений – про їхній відступ там уже знають, тож вийдуть і цього разу. Мати, може, й не захоче, а дід Карпо не проґавить. «А як же Ксанка? – готовий був просто зараз провалитися крізь землю. – Доведеться проїхати на коні й зробити вигляд, що він нікого не бачить, – прийняв таке рішення. – А якщо хтось спинить? Чому ж ти, Григорію, їх не розбив? – уже й очі здивовані бачить, бо не звикли вони чути про його поразки. І розбив би, якби не витівки червоних, яким і Махно не сподобався». Зрозумівши, що він уміє воювати, усе ті ж воєначальники надумали применшити «батькову» славу – озброїли його бригаду італійськими гвинтівками, до яких не підходять російські патрони. Тільки, здається, не розуміли всього до кінця – того ж таки дня денікінський отаман Шкуро прорвав фронт.

– І чого ви їх терпите? – вирвалося в Григорія після того. – Кажуть, що зараз ви з Григор’євим складаєте головну ударну силу Червоної армії. І лише від вас двох залежить – чи продовжуватиме мародерствувати та московська черезвичайка, чи ви разом її розгромите, – рубонув, неначе шаблею.

– Не бути тому! – аж підскочив Нестор Іванович. – Мені його Універсал петлюрівщиною пахне! – у голосі відчувалася не просто якась неприязнь, а бажання помсти.

Тому Григорій і не питав більше нічого, дійшовши висновку – їхня прощальна зустріч не вдалася. Уже і йти збирався, коли «батько», який весь час сидів у роздумах, ніби ожив:

– Приєднуйся сам до мене, командиром полку призначу, – здивував Григорія такою пропозицією.

– Зараз ні, а далі видно буде, – не хотілося Савонову ні погоджуватися, ні відмовляти.

З того часу розійшлися їхні дороги – Махно повернув у бік свого Гуляйполя, а виснажені залишки Червоної армії швидко покотилися далі. Дорогою думки не раз нагадували Григорію про «батька» Махна, та коли прочитав у махновській газеті, що він допоміг червоним відбити у григор’ївців Катеринослав, не знаходив собі місця. «Свій свого б’є. Це вже занадто, – навіть руки його опустилися. – Ще зовсім недавно говорив: більше я ні більшовиків, ні їхню армію знати не хочу. Виходить, якщо це йому треба, може знову зійтися з червоногвардійцями», – уявляв, як той тішиться та хизується. Сам був на боці Григор’єва, хоча й знав, що останнім часом фортуна від того відвернулася – одна поразка за другою. Однак вірилося, що скоро все зміниться на краще, і він знову почує про його перемоги. Шкодував, що Махно не збирається з ним брататися. Та коли й «батька» оголосили поза законом, був упевнений, що він одумається. Уявляв, як той сидить у зажурі і ніяк не може зрозуміти: чому більшовики такі невдячні? Після того, як він для них зробив так багато хороших справ, віддали наказ на знищення.

Це був той час, коли колона, у якій ішов командир Савонов, із невеликими боями котилася до Харкова. Далеко позаду залишилася зима, яка запам’яталася холодом та великими снігопадами, не балувала і весна, бо тільки й пам’ятає рясні дощі, від яких ніде не сховатися. І лише зараз, на підходах до рідного дому, він помітив, яке гарне літо навколо. А воно буяло зеленню, пахло квітами, скошеною травою і співало пташиними голосами. Він їх чув навіть дев’ятнадцятого червня, коли їхнє військо зайшло в Ізюм.

Ніхто їх тут не вітав, нічого не питав і не хитав головою. Обличчя в усіх були сумні, а в очах відчай. У них можна було прочитати те, про що й він думав: «То одні окупанти, то другі, а це й треті прийдуть, тільки великої різниці між ними немає. Червоні продрозкладки все з дворів витягли. Що ж ці вигадають, аби наш хліб та земельку забрати? А він спіє, от вони й поспішають, бо коли червоним дістанеться, ті й переможуть».

Не спинилося військо і на площі, де було багацько люду. Ба більше: вершники намагалися пришпорити коней, аби швидше проїхати. І лише інколи хтось покаже на них пальцем, упізнавши знайомого.

Поряд з Григорієм його брат Прокіп, товариш Максим Александров та інші червоні командири. Не звикли вони хилити голови, то й зараз їдуть з піднятими. Як раптом з відчиненого вікна двоповерхового будинку багатого торговця Кульбітова пролунав постріл, і бойовий товариш Григорія упав із коня. Заверещав з переляку молодий дівочий голос, а за ним почувся материн крик: «Грицю! Сину!» І пропав, бо зашумів люд, вважаючи, що вбили їхнього отамана. Григорій підняв угору шаблю і помахав нею, аби всі бачили – він живий.

Тим часом колона, не спиняючись, покотила на Харків. Після неї залишилась витовчена кінськими копитами дорога та вбитий вояк, над яким плакала мати Григорія і молоде дівча у вишиванці. А дід Карпо вже командував копачами, які готували яму, аби поховати вбитого воїна по-людськи. Ніхто не сумнівався, що випущена куля мала настигнути Григорія, тому й не хотіли люди розходитись, аби побачити, хто і як заарештує вбивцю. Мабуть, так би й сталося, якби не лунали постріли з їхньої гори Крем’янець, а це означало, що денікінці, йдучи по п’ятах, дісталися міста.

Повернувшись додому, Ксанка пригадувала, як не раз бігала за село виглядати Григорія. А коли повірила діду Карпу, що він там довго не витримає, навіть вершник міг привидітись під її тином. Тож умовивши знайомого мірошника, піднімалася й на млин, аби далі кинути оком, та щоразу ні з чим поверталася додому. Усе ж чекати не переставала. Прибере, бувало, в хаті, змаже долівку глиною, поставить на стіл свіжий букет квітів і знову виглядає. На вулицю не ходила, боялася червоних військових, які могли збезчестити дівчину чи молодицю навіть серед білого дня. Роз’їжджаючи на конях, вони щодня шукали випивку й закуску, а коли не могли знайти, били людей батогами.

Не пригадує Ксанка, коли й співала. На вечорниці й раніше не ходила. «Ще нагуляєшся, – скаже, було, мати, замикаючи двері на ніч. – То солдати, то біженці, то справжні бандити до опівночі пригод шукають. І що буде, коли