Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Сиділа в зажурі й Грицева мати. Хотілося хоч з кимось поговорити, адже за останні півроку всі стали мовчазними. Ніде й не збиралися навіть узимку, кожен пряв удома мовчки, аби більше полотна наткати, бо червоним і те здавати потрібно. А щоб зібратися, погомоніти та поспівати – страшно. «Коли й не ходить слідом хитрий москаль, його вуха скрізь усе чують», – чи жартувала баба Палажка, чи правду говорила, але їй ніхто не заперечив. І тільки навесні трохи полегшало – відігрілися, борщу зеленого зварили, але журба і смуток з хати так і не вийшли. Тепер усе поглядають на зелену пшеницю, у якої колос уже наливається. Ждуть нового врожаю, бо ще ніколи так довго не стояв млин без роботи та не нудився мірошник. Уже й змастив його старий Хведір, і прокрутив не раз, аби не скрипів, а пшениця ще й не збирається жовтіти. Тож чекати та й чекати…

Туди-сюди ходив по хаті дід Карпо, усе чухав потилицю та смикав сиву бороду, але дум у голові від того не меншало. «І що за напасть така? Ти їх у двері, а вони у вікно, – ніяк не міг позбутись. – Тримайся, Грицю, ти й без мене зрозумів, що в халепу вскочив, тепер думай, як із неї вискочити. Нікому шкоди не заподіяв, і то добре. Тож швидше шукай вихід, бо я його не бачу, інакше знову пани й паничі повернуться, – на тих словах навіть перехрестився. – Тоді навіщо було так багато крові проливати, аби потім опустити руки. – Тримайся й ти, Петре, – звертався до улюбленого полководця Болбочана, про арешт якого він уже почув. – Тебе не повинні стратити. Ти, може, й остання наша надія. Чуєш? – здається, його думка в цю хвилину була такою сильною, що могла долетіти аж на Правобережну Україну і знайти там цього справжнього патріота. – Якби ти тут був, хіба ж би в нас таке сталося! – журився та хитав головою. – Тепер, славний полководцю, надіємося на твоїх командирів, які не дадуть владі звести з тобою рахунки, – розмірковував із сумом. – А вони в тебе – справжні новітні козаки, – він давно за ними слідкував. – Тож нехай питають, нехай шлють листи у різні боки, кричать, змушують владу сказати правду: у чому ж звинувачують нашого полководця? Хоча й без того можна здогадатися: київські керманичі побачили в ньому Бонапарта, а то й справжнього Гетьмана, який зміг би відродити Україну й козацький лад. Добрався б і до них, а це – страшніше смерті. Тільки не той горішок трапився», – саме це найбільше тішило його душу.

– А ти, Омеляне, нікудишньою людиною виявився, – таке міг сказати прямо Волоху в очі, якби той йому зустрівся. – Я думав, ти – справжній патріот, коли в сімнадцятому зі своїми гайдамаками на «Арсеналі» більшовицьке повстання приборкав. Пишався тобою, коли ти одним із перших увійшов у Київ, прогнавши червоний набрід Муравйова. Через рік полюбив тебе, як батько сина, коли ти з Петлюрою створив «Гайдамацький кіш Слобідської України». Пізніше дякував тобі разом із Донеччиною, що ти й звідти вигнав більшовицьку армію. Навіть сльози потекли з моїх очей, коли почув, що на кордоні з Росією ти вкопав стовпи, розфарбував їх у жовто-блакитні кольори, ще й з усіх боків намалював тризуб. Уже як на Донбасі шахтарі та їхні сини стали тікати з Червоної армії, повіривши тобі і твоїм гайдамакам, мало не танцював від радості. А коли долетіло, що парубки і собі заводять оселедці та замовляють шапки зі шликами, аби бути на тебе схожими, навіть в дорогу збирався рушати, так хотілося побачити все на власні очі.

Після таких роздумів дід Карпо довго сидів мовчки, і тільки важко зітхне, як знову хитає головою.

– А коли почув, що ти Болбочана заарештував, повірити не міг. Я тебе і неуком, і неотесаним дядьком, і хамом обзивав, не розуміючи, як ти міг на таке погодитись. Ти ж поряд із ним звільняв свою землю від червоної чуми, бачив, який він чесний та порядний. Виходить, аби догодити Петлюрі, ти й на таке здатний. І що то за любов між вами така, зрозуміти не можу? Добре, хоч не розстріляв – видно, трохи розуму ще лишилося в твоїй кудлатій голові. Тільки не вірю я більше, що там можна знайти щось путнє, як і в твоїх київських патронів. Це ж треба! Повергнути Україну в такий хаос, із якого тепер хтозна чи вдасться вибратись! – усе сказавши, він довго стукав культею. – А був шанс! Навіть не один, тільки ви жодним не скористалися. То невже ви… зрадники?!.

Сказавши те слово, і сам налякався, усе ж ладен був знову його повторити, аби не так боліло в грудях. Тож знову сидів мовчки, навіть вії не кліпали. Якби хто обізвався до нього, міг би й упасти зі свого стільця.

– Мабуть, люди праві: у всьому винні партії, то, може, й зовсім вони не нужні, раз збивають людей з пантелику. Ще бозна-коли говорили: якби їх не було, київські керманичі ніколи не оточили б себе неуками-однопартійцями, шукали б професіоналів, які добре знають свою справу. А таких у нас завжди вистачало. Тоді й до такого, як зараз, не дійшло б, – він запалив люльку і довго пихкав, поки тютюн у ній не став диміти.

– Шкода, що так не пощастило нашому люду, – сам знову поглядав на вікно, за яким ще й не збиралося сіріти. – Як довго чекали тієї миті, коли можна буде всі пута скинути, і на тобі… – хитав головою.

– А ти, Омеляне, погано закінчиш, – хотілося йому договорити. – Якщо ще раз більшовицький заколот серед своїх військ піднімеш, твої гайдамаки тебе і пристрелять. А коли до червоних перекинешся – в одиночній камері сидітимеш. Не за провини великі і не за злочини, а просто, аби від тебе здихатись, – примруживши очі, дивився поперед себе, неначе перед ним була велика книга, в якій писалося про долі полководців, які взялися рятувати Україну. – Що ж у кінці, спитав би ти мене? – він знову завмер. – Велика братська могила