Читати книгу - "Політ ворона. Доля отамана"

Любив Григорій скочити у вагон, коли він уже рушає – свистять труби, пара клубами викочується з-під коліс, сердиться провідниця, а в ньому якраз прокидається хлопчина, який жити не міг без того бодай маленького розбишацтва. Дід Карпо думає, що то він намагається оцінити ситуацію, але помиляється: Григорій своїми рентгенами схоплював її за мить, відчуваючи навіть те, що діється у нього за спиною. Брати сміялися з такої витівки, а мати тішилася, що від малого бешкетника хоч щось залишилося в цього занадто серйозного і строгого сина. І тільки він не надавав тому ніякого значення, хоча й не проти був відчути, як побіжить швидше кров по судинах, після чого знову з’явиться бадьорість.

З’явилася вона й цього разу, тому й не збирався Гриць ні відпочивати, ні дрімати, чи, може, просто не міг таке дозволити своїй голові. Зараз вона повинна розгадати те, чого він не розуміє: чому його можуть навчити на курсах червоних командирів, коли він пройшов так багато боїв? Та й узагалі – навіщо посилають? Може, щоб не пішов у ліс зі своїми повстанцями, які вже й справжню війну бачили, і з якою завгодно зброєю впораються? А може, щоб іще більший загін не зібрав неподалік Харкова, який із центру губернії так швидко перетворився на більшовицьку столицю? Трохи подумавши, й цю версію відкидав, бо повстанців зараз скрізь повно, а нормального командира ще пошукати треба. Однак, передумавши все спочатку, знову спинився на повстанському загоні, який за лічені дні можна не просто відновити, а, приєднавши дрібні з усієї округи, створити полк, а то й цілу армію.

«Чи будуть люди проти нового окупанта підніматись? Чи й цьому повірять?» – мучили його такі думки. Уявляв своїх земляків, які, зрадівши, що більше не буде «черезвичаєк», опустили руки й почали чекати, з чого почне нова влада. «Гарно більшовики говорили, а нам так хотілося вірити, що й землю роздадуть, і лад встановлять, – пригадав слова дядька Івана. – Мабуть, від того, що стомилися. Нехай, думали, спробують, хтось же повинен усе це спинити, – тільки поки говорили його вуста, голова нагиналася все нижче й нижче, неначе їй соромно було за таку свою простоту. – А коли каральні загони і ЧК почали все з дворів забирати та всіх у комуну гнати, швидко зрозуміли, що знову доведеться братися за зброю. Згадали й про захисників, які вже бозна-де, – худий і зігнутий дядько Іван лише хитав головою. – Повір, щоранку і щовечора виглядали, особливо з травня, коли життя стало геть нестерпним – били всіх батогами до крові, а хто у відчаї лаявся чи кидався на нелюдів у шкірянках, тих розстрілювали просто на місці, навіть без рішення ревтрибуналу. І не було куди піти й кому поскаржитись, бо замість влади сиділи як свої пройдисвіти, так і привезені з Росії. Знай, пили горілку та ділили майно, забране на „потреби революції“».

Тепер інше постало перед його очима: звідусіль до центру біжать селяни його волості, почувши про відступ Червоної армії з Донбасу, аби хоч подивитися на свого отамана, поскаржитися на своє життя, а як і не вийде, хоч махнути йому рукою, він і так зрозуміє. Але зустрівши, не подали ніякого знаку, бо Григорій не шукав їхніх очей, а червоний окупант, якому він довірився, тепер сам здався безпорадним. Зраділи лише думці: якщо отаман повернувся, прийдуть і їхні сини. «То де ж вони?» – клопоталися вже в перший вечір. А воно й справдилося – щойно почали вояків відправляти під Царицин, аби хоч там спинили денікінців, які й на Москву просувалися, так вони й скористалися тим хаосом – утекли. Були змучені й голодні, але вдома не затримались, знову пішли у свій ліс, поки їх не мобілізували у Білу армію. Хоч і не було серед них отамана, вони все одно називали себе савоновцями.

А це вже «батько» Махно наближався на своїй тачанці. За ним велика армія вояків, від яких і довідувався Савонов про все, що діється в Україні. Привозили вони й листівки отамана Григор’єва, який відкрито виступив проти більшовицької політики і її вождів. Читаючи його Універсал, плакали навіть червоноармійці, адже добровольців у тій армії було зовсім мало, а ті, яких забрали силоміць, були переважно селянськими синами.

«Народе український, народе замучений! Жорстока війна з германською коаліцією і державами Антанти вирвала з твоїх сел кращих синів землі, а міжусобна війна та гетьманщина загнала їх у могили та в’язниці. Коли у тебе забракло сили терпіти, ти залишив рало та станок, викопав із землі іржаву рушницю і пішов боронити своє право на землю та волю. Але й тут політичні спекулянти обдурили тебе, хитрими заходами використали твою довірливість: замість землі й волі тобі насильно нав’язують комуну, „черезвичайку“ та комісарів з московської „обжорки“ і тієї землі, де Христа було розіп’ято. Ти працюєш день і ніч, ти світиш каганцем, ти ходиш в постолах і штанях з мішка; замість чаю п’єш гарячу воду без цукру, але ті, що обіцяють тобі світле майбутнє, експлуатують тебе; тобою воюють зі зброєю в руках, забирають твій хліб, реквізують твою скотину і запевняють, що все те на користь народу.

Працьовитий, святий, Божий чоловіче! Подивись на свої мозолясті руки, подивись: навкруги – скрізь неправда, брехня і наруга. Ти – цар Землі. Ти – кормилець світу, але ж ти – раб, дякуючи своїй простоті і доброті святій. Селяни і робітники! Вас 92 відсотки на Україні, а хто керує вами? Усе ті ж кровопивці.

Народе український! Бери владу в свої руки! Хай не буде диктатури ні окремої особи, ні партії! Хай живуть мозолясті руки селянина та робітника! Геть політичних спекулянтів! Геть насильство! Хай живе влада Рад народу України!

Перед вами нова боротьба. Борітеся – поборете».

Отаман Григор’єв закликав мобілізувати всіх, хто здатний володіти зброєю, і негайно займати всі станції, де поставити своїх комісарів. Кожній волості, кожному селу пропонував формувати загони і йти у своє повітове місто, аби встановити там свою владу. Заодно вселяв надію, що народ переможе.

Багато вояків тікало тоді додому встановлювати народну владу Рад без більшовиків. Та чи добралися? Червоні окупанти, як ніхто інший, уміли терором тримати свій тил, хоча після цього звернення і він почав швидко розвалюватись. Гриміло повстання на