Читати книгу - "Вчителька, дочка Колумба"

— Що, боїтеся? Панські видумки! Лю’, тут самогон!

І перший хапає пляшку й заспівує:

— Пияк має, пияк п’є, пияк п’є...

— Пиякові бог дає, бог дає,— підхоплює оглушливим хором уся компанія. І сусідня кімната вже гримить тріумфальним, на повні груди чоловічим співом. В кухні під столом поблискують все нові й нові пляшки. З кімнати в сінешні двері гукає коваль:

— Йдіть сюди, хлопці! Вже можна!

— За наше парубоцьке!

— Тільки ти, Семене, винцем...

Вибухає оглушливий регіт.

Юр із. Кондерівною пробиваються до дверей, шукають поглядом Павлинку. Та Павлинка у кутку, заспокоює малих — і попрощатися ніколи.

Агнешка вже на подвір’ї наздогнала їх.

— Дякую тобі, Юре, за все. Збильчевським подякуй теж.

— Нема за що.

Нашвидку прощається з ними, не затримує, бо розуміє їх поспіх. Повертає назад. У найдальшому кутку сіней помічає тісний гурт чоловіків, що пригощаються горілкою просто з пляшок. У кухні п’яний гармидер. Треба допомогти Павлинці дати раду з дітьми. Порозумілися швидко і, пробиваючись крізь метушливий гамір, виводять до Агнещиної кімнатки Мар’янека й Яська, Томека й Елю. Тільки Кася-бруднуля вперлася й не хоче йти від мами. І нічого не можна було зробити. Агнешка залишає Касю з Павлинкою, а сама, ледве стримуючись, тікає з кухні. Вже добігає до своїх дверей і раптом під східцями на горище помічає дрібну, скулену постать.

— Улю! Що це ти?

Налякана Уля не відповідає.

— Ходи зі мною! — І витягує її за руку із закамарка.

А в Агнещиній кімнаті хазяйнують Павлинчині діти.

Збилися коло столу, з подивом розглядають суденце.

— Боженьки! Яке ж гарненьке! — вихоплюється в Улі захоплений вигук.

— Підходь ближче, подивись.

— А що то? — питає Ясько, схвильований першими гостинами в учительки.

— Корабель,— інформує його Мар’янек зверхньо, бо ж був тут уже, бачив.

— «Ко... Ко... лумб»,— намагається прочитати напис на борту Ясько.— Що це означає?

— Була така велика людина.

— Велика...— побожно шепче Уля.— Хіба святий.

— Завтра я вам розповім про нього в школі. Приходь і ти, Улю.

Стук у бічні двері перебиває розмову.

На порозі виростає Тотек.

— Я все чув, пані. Я все знаю, що робиться.

— Гаразд. Заходь і ти.

— Не можу. Я мушу терти картоплю на компреси.

А її так багато.

— На які компреси?

— Для мами.

— А де мама?

— Кудись пішла. Мені це страшенно набридло.

— А ти знаєш, що зроби? — вирішує Агнешка.— Запроси до себе все оце товариство. Елька допоможе тобі терти картоплю, а решта нехай поводиться чемно, бо й мені ще треба трохи попрацювати.

— Але ви зоставите нам кораблика,— торгується Томек, а Мар’янек його підтримує:

— Залишіть, пані, його Фонфеликові.

— Гаразд, хай буде так. Тільки не зіпсуйте.

— Я вже їх допильную,— запевняє по-дорослому Еля.

— А я Залишуся з вами,— тихо вимовляє Уля й дивиться благально.

— Так, Улю, зостанешся зі мною,— погоджується Агнешка з якимось блиском в очах.

Незабаром у кімнаті залишилося їх двоє.

— Сідай, Улю,— заговорила вона лагідно.— І розказуй, що з тобою.

Уля глибоко вдихнула повітря.

— Я втікала від бабці. Не могла я йти на ті хрестини, то пішла до Тотека. Ну, і спіткала пані Пживлоцьку. А пані Пживлоцька сказала, щоб я...— на мить дівчатко замовка,— щоб я не приходила, бо...

Замовкає і похиляє голову.

— Але до школи ти завтра прийдеш же, правда?

— Не пускає мене бабця до школи.

— Я з бабусею поговорю, щоб вона тобі не забороняла.

— Не допоможе.— І по паузі: — З мене діти сміються...

— Не будуть сміятися, от побачиш.

Підводить її голівку, дивиться дівчинці просто в очі.

— А знаєш, Улю, ти така гарна, вродлива! — І Агнешка обережно розв’язує й здіймає хустину.— Оце тільки псує твій вигляд. Може, обстригти тебе? Добре? Ти не бійся. Через