Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— Я про це ще нічого не говорила.

— Нам його зараз на заводі просто до зарізу треба, — Зоя ніби не почула слів Малахової. — Він і спеціаліст хороший, а до того з ним завжди дуже спокійно і певно. Він дуже витриманий.

— Боровик? — здивувалась Ганна. — От не сказала б…

— Він у нас, на заводі, як ніхто, витриманий і спокійний.

— Це ви про Сергія Петровича Боровика говорите? — все ще не вірила власним вухам Ганна.

— Саме про нього. Навіть Марія Іванівна, навіть сама товаришка Басова, і та без нього, як без рук. Сьогодні вона…

— Сьогодні? — вражено спитала Ганна. — Басова на заводі?

— Випустили її. Начальника лабораторії теж. Як же це ви, дружина прокурора, не знали про це?

Так, Ганна про це не знала. Що сталося? Які могутні, непідвладні прокурору Малахову, сили прийшли в рух?

Ганна вже не слухала. Слова Зої проходили десь далеко, ніби за товстою, але прозорою стіною — видно, як рухаються її губи, а нічого почути неможливо.

Хто ж це міг бути? Невже Іван Семенович Зуб? Ні, його сили, його авторитету замало, щоб зробити такий крутий злам у всій справі хімічного заводу. Хто ж це може бути? Обласний прокурор? Обком партії?… Мабуть, у Володимира Івановича Малахова сьогодні дуже сумний, можна сказати, чорний день. І, як не дивно, Ганна нітрохи не співчуває йому, а, навпаки, радіє. Що ж це трапилося з нею? Ще два тижні тому кожна поразка Малахова була і її особистою поразкою. Ох, як багато можуть змінити два коротких тижні.

Але це, мабуть, неввічливо так заглиблюватись у свої думки і не відповідати на слова Зої. Мабуть, треба щось сказати і попрощатися з цією милою дівчиною. Щоб тільки не мовчати, Ганна запитала:

— Ви, мабуть, усі закохані в Басову.

— Так, закохані, — запально відповіла Зоя. — І є за що! Особливо тепер. Сьогодні знаєте, що у нас робиться?

— Можу уявити.

— Ні, не можете уявити. Вона віддала наказ провести другу спробу. Початкова фаза вже йде, завтра почнеться дослід, а післязавтра ранком ця клята пластмаса лежатиме на столі в кабінеті, не я буду Зоя Василенко.

— Мовчіть! — вигукнула Ганна.

Їй стало страшно. Здалося, що цю другу спробу Басової треба тримати у глибокій таємниці, приховати її насамперед від Володимира Івановича Малахова. Чому з'явилася така думка, Ганна не знала. Адже він, Володимир Малахов, людина, про яку завжди думалося, як про зразок принциповості й чесності, раптом став гальмом у справі такої великої ваги. Як це могло трапитися? Чому не може він стати поряд Басової на височенну гору, побачити не тільки вчорашній день, а й на десятки років наперед? Чому?

Ну, а хто ж розуміє Басову, хто стоїть поряд неї? Оця закохана дівчина, Зоя Василенко? Сергій Боровик? Роман Ляшенко? Всі інженери великого заводського колективу? А сама вона, Ганна Малахова? Так, вона теж разом з ними.

— А чого мовчати? — здивувалася Зоя. — Звичайно, на весь світ дзвонити про винахід, доки немає вдалої спроби, не треба. Але якогось секрету тут створювати теж не слід.

— Хто ж дозволив дослід? — все ще вражена, запитувала Ганна.

— А ви ще й досі про дозвіл думаєте? — засміялася Зоя. — Дивно, адже це ваша стаття про творчу сміливість в газеті була. Ми цю статтю як величезну підтримку сприйняли. Про що ви запитуєте? Марія Іванівна Басова дозволила, ніхто інший. Віддала наказ і підписала власноручно. От така у нас Марія Іванівна.

Знову у тиші коридора продзвенів срібний дзвінок.

— Це до вас? — скинулася Зоя.

— Не турбуйтеся, там відчинять.

Стукнули двері, почулися кроки. Ганна зблідла. Вона точно знала: це йде Малахов. Чому сьогодні він прийшов раніше, ніж звичайно? Не до речі тут зараз Зоя Василенко.

Малахов ввійшов, похмуро глянув на Зою, на Ганну і сказав:

— Здрастуйте.

Ще ніколи в житті не бачила Ганна свого чоловіка таким знервованим. Збудження, ні, вже не збудження, а лють видно було в кожному його русі. Ганна бачила, з яким зусиллям Малахов стримує себе, щоб не закричати, не вдарити кулаком по столу. На Володимира Івановича було страшно дивитися, навіть обличчя його потемніло і стало майже коричньовим.

Щоб якось увірвати мовчання, Ганна сказала:

— Знайомся, будь ласка.

— Василенко, — не простягаючи руки, вимовила Зоя, не зводячи очей з обличчя Малахова.

— Малахов. Дуже приємно, — відповів прокурор, не дивлячись на дівчину, всім своїм виглядом наказуючи — негайно йди геть звідси, ти тут зайва.

Але Зоя зовсім не збиралась іти, не з’ясувавши долі Сергія Петровича. Переживання прокурора Малахова її не обходили, хай нервує скільки хоче, якщо має підстави,