Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

— А ми саме про вас згадували, — привітно сказала Зоя, дивлячись на спину Малахова, що став біля вікна.

— Дуже приємно, — буркнув, не повертаючись, прокурор.

— Згадували у зв’язку з товаришем Боровиком, — вела далі Зоя.

Прокурор різко обернувся, мало не перекинувши великої лапатолистої квітки на підвіконні.

— А що з ним таке сталося?

— Як-то що? — тихо сказала Зоя. — Людину ні за що, ні про що замкнули, а ви питаєте, що з нею трапилося?

Ганна ясно побачила — Володимир Іванович чекав ще якоїсь великої і неприємної несподіванки. Тепер з полегшенням зітхнув і навіть лицем посвітлішав.

— Нічого не зробиться з вашим Сергієм Петровичем, просто навчиться пристойно поводити себе, і все. Невеличка предметна лекція…

— А тимчасом він, як у тюрмі! — вигукнула Зоя. — Ви це розумієте?

— Не в тюрмі, а в звичайній лікарні, де йому тричі на день міряють температуру і дають ліки, щоб не дуже хвилювався. Різниця, яку треба розуміти. Господи, яка це дрібниця в порівнянні з тим… — мало не простогнав Малахов, раптом пригадавши події сьогоднішнього дня.

— Дрібниця? — аж назад подалася Зоя. — Людина страждає, а для вас це дрібниця?!

— Нічого не загрожує вашій людині, заспокойтеся, — відмахуючись від Зої, як від докучливої мухи, сказав Малахов. — Вилікується і не буде тікати з лікарні… Сором — сорокалітнього інженера ловлять по всьому місту санітари. Все це тільки на користь товаришу Боровику. Тільки на користь. Ким ви йому доводитесь? Дружина? Наречена?

Зоя з насолодою вчепилася б в прокурора Малахова.

— Ні те, ні друге.

— Хто ж ви йому? Родичка?

— Більше, ніж родичка, я разом з Сергієм Петровичем Боровиком працюю на хімічному заводі.

Тепер, коли з’ясувалося місце роботи Зої Василенко, він дивився на дівчину з одвертою ненавистю. Все дратувало прокурора в цій постаті: і нафарбовані губи, і пишна зачіска, і товсті підошви жовтих черевиків. «Закохана дурепа, — про себе визначив він. — Мабуть, коханка цього клятого Боровика, не інакше». Отруйні, ущипливі слова вже крутилися на язиці, але у Малахова стало глузду їх не вимовити.

— На хімічному заводі? — перепитав він. — Ви маєте рацію. Це більше, ніж родичі… Там повна кругова порука… І закінчиться це дуже зле.

— Можете називати нас, як хочете, від того нічого не зміниться. Ми просто дружний згуртований колектив і нікому роз’єднати нас не дозволимо.

— Це вже я встиг відчути, — голос Малахова ніби зламався, і сам він важко сів на стільця.

Йому раптом в цю мить захотілося тільки одного: опинитися якомога далі від цього міста, від хімічного комбінату, від Марії Іванівни Басової та її друзів, ніколи більше в житті не бачити цих людей, які мають всі підстави торжествувати перемогу над ним, Малаховим.

Ганна дуже добре відчула цю зміну настрою. Вона не могла зрозуміти всього, але ясно бачила: Малахова зламано, майже знищено. Вона обережно запитала:

— Що з тобою? Ніколи тебе таким не бачила.

— На щастя, не бачила… Тепер довелося побачити, — втомлено відповів Малахов, дивлячись кудись повз Ганну, далеко за стіни кімнати.

— Ти можеш мені сказати, що ж, кінець кінцем, сталося?

Люта енергія знову стала закипати в серці Малахова. Він не має права дозволити собі ні хвилини слабкості чи зневіри, він певний своєї правоти і боротиметься за неї до кінця. Ті, на хімічному заводі, рано зраділи.

— Ти хочеш знати, що? — майже задихаючись від нестерпно образливого спогаду, крізь зуби процідив Малахов. — Безглуздя сталося! Глупота!

— Неправда! — вигукнула Зоя. — Перемогла справедливість. Ви повинні і Боровика відпустити…

Малахов мало не кинувся на Зою.

— Геть… геть звідси, щоб і духу вашого тут не було.

Зоя дивилась на Малахова. Тепер він зовсім не здавався їй ні страшним, ні небезпечним. Просто розлючений, знервований чоловік, що от-от втратить владу над самим собою.

— Зараз піду, — відповіла Зоя. — Пробачте за несподівані турботи. Черства ви людина, товаришу Малахов, якщо вам дрібницею здається те, що людина в тюрмі сидить. Раджу вам про це добре подумати. Прощайте.

І вона швидко вийшла з кімнати, твердо ступаючи своїми сильними, красивими ногами.

— Хто її пустив? Звідки вона взялась? Хто вона? — прохрипів Малахов, коли десь далеко в коридорі металево клацнув замок.

— Пустила, мабуть, Варвара Павлівна, а хто вона така, ти знаєш, — майже спокійно сказала Ганна.

Але лагідний тон дружини не вгамував почуттів Малахова. Надто обурений і роз’ятрений був він у ту мить, щоб так швидко заспокоїтись і правильно оцінити події.

— Осине гніздо, цей хімзавод. — Обома руками він схопився за голову. — Ні, навіть щось страшніше за осине гніздо. Але, ти знаєш, це не найгірше… Найжахливіше, коли люди, старіючи, впадають у глибокий маразм, а ніхто