Читати книгу - "Справа прокурора Малахова"

Переплівши пальці рук на потилиці, він нахилив голову мало не до самих колін, знову випростався і, знову згинаючи сам себе в три погибелі, нахилив голову. У такому стані Ганна ще не бачила Малахова ніколи, але страху чомусь не було, навпаки, вияв безсилля викликав відразу.

— Про кого ти говориш?

— Про кого? Про твого шановного, про твого улюбленого й авторитетного порадника та натхненника, про нашого дорогого і найближчого друга, про Івана Семеновича Зуба. Старий, позбавлений глузду кретин!

— Годі! — перебила Ганна. — Ти не маєш права про нього так говорити. Що це з тобою? Він хороший і чесний…

— Хороший? Чесний?

— Не кричи! Розкажи спокійно.

Ганні вже почала обридати ця істерична сцена. Коли б вона була на боці Малахова, поділяла його погляди і думки, таке почуття ніколи не з’явилося б в серці. Але зараз Ганна стояла осторонь переживань чоловіка і співчувати йому не могла, хоч розумом осягала всю глибину його болю і переживань. Десь у душі вже народилася думка про правильність усього того, що зроблено наперекір Малахову, вона була ще несміливою, ця десять днів тому неприпустима думка, але чим далі говорив прокурор, тим ясніше вона викристалізовувалась і ставала переконливішою.

— Змія потайна, а не чесний товариш, — лютував Малахов. — Він доповів начальству… А до його слів прислухаються! Як же, старий працівник, ще дзержинської школи! Я не знаю, якому начальству він доповів, але результат такий: Басову випустили, начальника лабораторії теж, справу у мене забрали… Морально облили брудом з голови до ніг. Просто відкинули мене геть, як дерев’яну, пустоголову ляльку, і сказали, що цю справу розглядатимуть вищі інстанції! Хто зі мною тепер як з прокурором рахуватиметься? Всі говоритимуть: який це Малахов? Той, що у нього справу Басової забрали? На такого можна не зважати.

— В тебе буде ще багато випадків показати свої знання і здібності, — холодно сказала Ганна. Їй здавалося, що Володимир Іванович змінюється в неї на очах. Мабуть, краще було б не вести такої розмови, бо добром вона скінчитися не може. Якісь дивні, ніколи раніш не знані і жорстокі до Малахова думки виникають у неї. Кожне слово, сказане ним, зараз викликає огиду і роздратовання, бо він неправий, і Ганна знає це краще, ніж хто інший.

— Хіба я про свою кар’єру чи про здібності думаю? — крикнув Малахов. — Як ти цього зрозуміти не можеш? Мені тут нічого доводити, саме життя зробить це краще за мене. І перед начальством мені вислужуватися не треба. Слава богу, авторитет вже давно здобуто і похитнути його не так легко. Я думаю тільки про інтереси радянської держави, про ті мільйони карбованців, які полетять на вітер, про злочинців, які сухими вийшли з води! Твій Сергій Петрович Боровик може радіти і веселитись у своїй лікарні: все йде саме так, як йому хотілося. Він мене просив залишити Басову на свободі? Просив! Ніби по-щучому велінню — прошу, шановна Марія Іванівна на волі і може творити все, що їй заманеться. Які сліди вона зараз замазує? Які махінації своїм лисячим хвостом замітає? Ніколи ми цього не дізнаємося!

— А якщо вона ніяких слідів не замітає і замітати не збирається? — Почуття огиди все дужчало в серці Ганни, стримати його ставало важко.

Малахов глянув на дружину, ніби на дурненьку дівчинку, яка не розуміє власних слів.

— Не намагайся, будь ласка, бути наївнішою, ніж ти є справді. Ти сама так не думаєш, а кажеш це, щоб мене подратувати. Якщо справа втекла мені з рук, то вони все зуміють замазати, заховати, залакувати. Навіть сліду від вибуху і розтрачених грошей не залишиться. Все прикриють! Все! А начальство доки розбереться…

— Ти про них думаєш гірше, ніж вони того заслуговують. Ніхто нічого не приховує і приховувати не збирається.

— Он як, — щиро здивувався Малахов і глянув на дружину так, ніби несподівано відкрив в її характері якусь нову, дуже неприємну рису, яку не бачив усі роки спільного життя. — Ти, виявляється, стоїш на боці Басової?

— Мені здається, ти міг помітити це й раніше.

— Раніше? Отже, навіть у себе вдома я не можу знайти повного розуміння? Спочатку дочка починає свої фанаберії показувати, а тепер дружина? Так? От, справді, маю сімейний спокій! Я порадив би тобі не плутатися в мої справи, хоч ти й журналістка і виступаєш в газетах з популярними статтями.

Ганна на мить замислилась. Перед нею було два шляхи: сказати щось незначне, заспокійливе і переключити розмову на інше, ніби загальмувати її, або починати говорити по-справжньому, ведучи великий рахунок так, як вони з Малаховим ще ніколи не говорили. Який же обрати шлях?

Ганна подумала, що надто багато разів у житті їй вже доводилося отак гальмувати себе, боячись загострити взаємини чи стурбувати Малахова. Досі нічого хорошого з того не виходило. А зараз, коли вона бачить свого чоловіка в новому і не дуже привабливому світлі, втекти від серйозної розмови було б просто злочинно. Вона мусить сказати все.

— Дивна ти людина, — сказала вона, — чому тобі здається, що всі люди довкола тебе злочинці, що вони намагаються щось приховати, вкрасти, замести сліди, заплутати? Невже ти не можеш уявити, що злочинець серед нас — це виняток, а переважна більшість — чесні, цілком чесні люди?