Читати книгу - "Комашина тарзанка"

– Maple Leaf Rag, – сказав хтось за моїм столиком, можливо, розсіяний кельнер, у якого годі було чогось допроситися, а якщо і вдавалося зловити його за полу, він відразу ж робив таку знуджену і водночас заклопотану міну, що ставало незручно. Мабуть, якийсь студент консерваторії чи молодий джазист влаштувався кельнером, щоб безкоштовно потрапити на концерти. А тут усі хочуть пива і коньяку, замість того щоб тихо сидіти і насолоджуватися музикою. Можна зрозуміти ідеалізм його роздратування.

Це справді був знаменитий «Кленовий листок», лакмусовий папірець справжнього джазового виконавця. Ті, хто наважується виконувати його зі сцени, роблять це не просто тому, що їм подобається твір, вони здають іспит на перехід до вищої ліги джазових виконавців, потрапити до якої можуть лише вибрані. Навіть сонні слупські музиканти раптом прокинулися і зіграли стандарт значно жвавіше і підтягнутіше, ніж усе, що звучало перед тим. А вона імпровізувала так, ніби це був останній виступ у її житті. Я подивилась уважніше, і її обличчя здалося мені знайомим, хоча до сцени було не дуже близько.

Після групи зі Слупська грали якісь українські хлопці з Дніпропетровська, трохи схожі на ресторанних музикантів. Уже на третій композиції я пробачила всі недоліки музикантам зі Слупська і пішла за куліси брати у них інтерв’ю.

– Скотт Джоплін – це справжній король реґтайму. Хоча багато хто і не вважає реґтайм джазом, але ми усією групою захоплюємося творчістю Джопліна та інших видатних американських джазистів 20-х років, – завчено і гладенько розповідали моєму диктофонові музиканти зі Слупська. Відчувалося, що кожне їхнє слово продумане, що інтерв’ю вони дають далеко не вперше, що у тому їхньому Слупську, мабуть, насичене джазове життя, чи принаймні у своєму середовищі вони вважаються королями. Рок-н-рольне світовідчуття у них уже залишилося позаду, кожному було під, а то і за сорок. Драйв зник, натомість з’явилися респектабельність та дорогі інструменти. І це, мабуть, добре. Зараз мені доведеться розмовляти із дніпропетровцями у завеликих або затісних засмальцьованих секондхендівських костюмах крою ранніх 80-х. У них рок-н-ролу буде більше ніж потрібно. Та і драматизму не менше, ніж у життєписі Скотта Джопліна. Бо ж Дніпропетровськ – колишня столиця джазу, принаймні одна з колишніх. Та і тепер там, мабуть, не все аж так погано з музикою, але чомусь звідти приїхали саме ці горе-музиканти. Така сумна еволюція. Хоча, можливо, це просто недолік організації фестивалю.

Вона мовчала протягом усього інтерв’ю, музиканти самі сказали, що дівчина співає з ними тільки у Львові, вони познайомилися вчора, але з першої репетиції відчули, що їм добре імпровізується разом. І я погодилася, що як на імпровіз усе це було справді на дуже високому рівні. Не знаю чому, але я так і не наважилася порозмовляти з нею.

Музиканти продовжували розповідати про життєві незлагоди Скотта Джопліна, який був їхнім кумиром, про першу американську оперу «Трімоніша», яку він написав і яку понад 60 років ніхто не хотів слухати, а потім вона стала світовою сенсацією, через півстоліття після того, як композитор помер у психіатричній клініці. Я слухала їх у піввуха, тішачись, що все так гладенько, і потрібно буде лише розшифрувати інтерв’ю, перекласти з польської, і матеріал готовий. Що ці музиканти не лише добре грають, а й добре говорять, а це з музикантами буває дуже рідко. Тим часом на сцені ведуча солодкавим голосом оголошувала наступних виконавців. І як завжди, забувала прізвища і все плутала, навіть читаючи з папірця. Зате була вбрана у свою традиційну декольтовану вечірню міні-сукню з люрексом.

Організатори конференції зустрічали мене так, ніби я повернулася з довічного заслання, і можна було зрозуміти їхню радість, враховуючи трудозатрати і кошти телефонних розмов, присвячені спробам порозумітися із консульством власної країни. Я вирішила не засмучувати їх і не казати відразу про те, що, попри обіцянки радника з питань євро-інтеграційної співпраці, візу мені дали лише на десять днів. Сказала аж за вечерею, коли всі трохи розслабилися під дією алкоголю.

– Як на десять? А завершення конференції? – жахнулися організатори.

Я знизала плечима. Конференція «Мала Європа: Польща чекає на Україну», на яку було запрошено громадських діячів, політиків та журналістів з Польщі, Німеччини та України, мала на меті показати учасникам здобутки польської демократії, порівняти їх з демократією німецькою і показати українцям, до чого і якими методами слід прагнути. Перша і третя частини зустрічі відбувалися у Вроцлаві, друга в Берліні. І саме завершення конференції було найважливішим, адже наостанок були заплановані виступи українських учасників, зокрема і мій.

Аби порушити неприємну мовчанку, яка запанувала після повідомленого мною, я жартома додала, що пані за бюрком радила мені взяти візу в Берліні.

– Так це ж ідея! – вигукнув один із організаторів. – Радник із питань євроінтеграції польського консульства в Берліні – мій друг.

У вечірній програмі вроцлавської частини конференції я побачила знайому назву слупського джазового квартету і чомусь втішилася. Але цього разу вони грали самі, без неї. Перед початком виступу один із музикантів, той самий, що так добре орієнтувався у творчості Скотта Джопліна, розповів, що це другий їхній виступ у Вроцлаві, але цього разу вони почувають себе якось неповноцінно, бо перед тим були у Львові, де познайомилися із чудовою вокалісткою, яка після однієї репетиції імпровізувала з ними відразу на сцені, і їм це страшенно сподобалося. Вони дуже хотіли запросити її сюди, але її не відпустили з роботи, і тепер вони почувають себе неповноцінно.

І справді, попри набагато кращу визвучку й акустику, яка відрізняла вроцлавський концерт від львівського, музиці бракувало альтруїстичної енергетики солістки, яка додавала темпераменту бездоганно правильній і відлагодженій грі музикантів.

У Берліні візу мені видали без проблем. Щоправда, стару не анулювали, а просто додали ще одну. Тепер згідно з однією візою я мала право перебувати на території Польщі 33, а згідно з іншою – 10 днів. Як я довідалася в Берліні, дійсна шенгенська віза, давала мені ще по п’ять днів при в’їзді і при виїзді. Усе це виглядало трохи заплутано, тому я не здивувалася, коли митник на німецько-польському кордоні, побачивши мій проїзний документ, спітнів і знервовано витер чоло хустинкою. Потім стиснув зуби і викликав по рації підмогу, а всі пасажири поїзда зацікавлено спостерігали за перевіркою, яка тривала довше, ніж контроль усіх решти пасажирів потяга, разом узятих. Хоча, можливо, така реакція була у цих митників на всі українські паспорти, у яких потрібно ставити штампи і перевіряти дані через