Читати книгу - "Комашина тарзанка"

– Я так вам заздрю, – зітхнула моя сусідка, німкеня. – Все життя мріяла отримати хоча б один штамп у паспорті, і так ніколи й не вдалося. А у вас усе так романтично, візи, консульства, перевірки.

Її нігті були в ідеальному стані, їх вкривав ніжно-рожевий манікюр. Обручки на її пальці не було, хоча це ні про що і не свідчить.

Розібратися у моєму паспорті тепер і справді було нелегко, у працівників польського консульства в Берліні це також зайняло чимало часу. Спочатку вони питали, чому візу мені було анульовано, далі не могли зрозуміти, на якій підставі відмовлено у видачі нової, потім довго думали над тим, чому відмов аж дві. Насамкінець попросили мене показати письмове підтвердження того, що польське консульство у Львові помилилося. Я мовчки подала їм стосик копій факсів від організаторів конференції до польського консульства у Львові (числом 43), на жоден із яких не було отримано відповіді. Далі працівники берлінського консульства спробували додзвонитися до львівського і порозмовляти із черговим консулом. Врешті зрозуміли, що справа ця надто складна, аби в неї вникати, і просто поставили мені ще одну візу.

Коли я поверталася додому після закінчення конференції, організатори дали мені запрошення на наступний захід.

Я, звичайно, подякувала і зробила вигляд, ніби зраділа, але в глибині душі дуже сумнівалася, що зможу примусити себе ще раз пройти через випробування наманікюреними тітоньками. Адже на той момент обидві мої візи знову закінчаться.

Але десь за тиждень перед початком наступної конференції мені наснився сон. Великий засніжений поїзд зразка початку минулого століття, з колесами, на яких під час руху коливалися туди-сюди за траєкторією еліпса товстенні дерев’яні палиці, з одним-єдиним, хоча і добротним вагоном. Мабуть, так виглядав поїзд, який привозив туберкульозників у Давос у романі «Чарівна гора» Томаса Манна. Потяг у моєму сні прикрашала відполірована табличка з написом «Дамъскій вагон». А нижче «Інтерсіті Львів – Європа». Цей поїзд мчав на мене з усією доступною йому швидкістю, і картинка настільки нагадувала знаменитий кадр із фільму Довженка, який примусив у паніці вибігти із залу перших глядачів фільму, що я аж прокинулася. Прокинулася з відчуттям обурення.

Не знаю, що саме викликало моє обурення: єр на табличці, що везе в Європу, відсутність у поїзді інших вагонів чи те, що єдиний вагон – дамський. Можливо, моє обурення мало більш інтелектуальні підстави, і я була незадоволена власною пасивністю, неготовністю боротися проти майбутнього, у якому зі Львова за кордон возитимуть тільки живий товар. Може, просто хотіла щось довести тітоньці за гіпсокартоном. Але наступного дня я зареєструвалася на веб-сторінці консульства і прийшла у тісячасотну чергу о вказаній порі.

Приємні сюрпризи почалися відразу ж. Протягом перших двох годин від початку робочого дня консульство уже прийняло документи від 600 осіб, тож мій порядковий номер 478 виявився запізненим, і охоронець ввічливим порухом автомата відправив мене у кінець черги. Я вирішила ризикнути і не стояти ще три години на холоді, а прийти за годину до закінчення прийому. Думка виявилася правильною, і через чверть години після приходу я вже стояла у невеличкій черзі до віконечка, де здають документи. І навіть відчула якусь специфічну радість, мабуть, азарт мисливця, який після довгих переслідувань таки бачить жертву, яку от-от підстрелить.

Я підійшла до віконечка і, нахилившись під кутом сімдесят градусів, спробувала надати своєму обличчю якомога привітнішого виразу, хоча й усвідомлювала, що цього не видно тітоньці у віконечку, а навіть якщо і видно, то вона все одно не підіймає очей на відвідувачів.

– Доброго дня, – сказала я і побачила ті самі нігті зі знайомо облупленим манікюром.

– Доброго дня, – відповіла жіночка і взяла мої папери. Я нахилилася ще нижче і почула наступне:

– Ваш реєстраційний номер недійсний, бо у написанні свого імені латинкою ви пропустили останню літеру, – вона підняла очі, і я на мить зустрілася з її абсолютно байдужим поглядом, який не виражав жодних емоцій, так ніби вона відповіла мені на питання, котра година. Це було так несподівано, що я навіть не встигла нічого відчути, окрім традиційної уже в цих стінах безнадії.

– А можна я допишу цю літеру? – про всяк випадок запитала я, хоча розуміла, що питання зайве.

– Ні, не можна, реєструйтеся ще раз і приходьте.

Я знову отримала назад свої папери уже добре знайомим різким рухом, від якого вони розлетілися в усі боки, і довелося визбирувати їх по брудній підлозі, анкета потрапила у болотяний слід чиєїсь ноги, її доведеться переписувати заново. Я не була певна, чи хочу сказати ще щось цій жіночці. Подивилася на знайомо облущені нігті і пішла геть. Цього разу в мене не було жодних сумнівів щодо подальших дій. Із якимось відчуттям якщо не приреченості, то майже усвідомленої перемоги я вчергове зареєструвалася на веб-сторінці польського консульства. Цього разу довелося витратити кілька днів, і тепер я вже мала шанси запізнитися на конференцію. Або отримати відмову на підставі протермінованого запрошення. Хоча, ясна річ, ніякого запрошення для отримання польської візи громадянам України не потрібно. Але у мене була своя, особиста гра із цими тітоньками, і ми з ними прекрасно усвідомлювали, що йдеться зовсім не про правила і їхнє порушення, ідеться про щось більше, про якийсь реслінг із візовими анкетами. І цього разу я не мала наміру здаватися.

Увечері я знову йшла на джаз. Останнім часом у моєму житті джаз із Польщі тісно переплітався з польською бюрократією. Це попахувало якоюсь не дуже, або навпаки, занадто реалістичною сумішшю у стилі Ґомбровіча або Селіна, хоча я і не змогла б пояснити, що між ними спільного, або що спільного у них з реалізмом. Просто у цьому випадку когось одного, Ґомбровіча чи Селіна, було би вже замало, та і реалізм усе це нагадувало все менше. Про асоціації з Кафкою говорити не варто, вони і без того занадто очевидні, навіть берлінський консул із питань євроінтеграції це зауважив. Хоча «навіть» тут, звичайно, ні до чого.

Концерт починався пізно, і я не поспішала, прогулюючись порожніми вуличками старого міста. Там, де колись у давнину був розгойданий міст, який з’єднував монастир кармелітів із Єзуїтським садом. Міст був старим і часто провалювався, про те, хто і коли падав із цього моста, ходили легенди, деякі навіть збереглися. Скажімо, про дружок із весільної процесії, які впали просто в болото на березі неіснуючої