Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Наперекір погоді весь майдан перед школою ожив, звучав піснею, сміхом, дзвінкими дитячими голосами, зацвів квітами в руках школярів, вишитими рушниками, на яких усім гостям із Києва та Львова  однесли хліб-сіль. І ось настає мить, коли спадає полотнище, яке приховувало від очей камінного Петра Яцика. Пам'ятний знак відкрито. Петро Яцик прийшов до своїх земляків і завмер перед школою, яка пам'ятає його малим хлопчаком, котрий мріяв прожити велике життя.

Було сказано багато високих слів. Про Яцикові заслуги перед Україною. Про його життєві уроки, які нам ще належить осягнути. Про його приклад для всіх тих, хто вважає себе національною елітою. Про те, що започаткований ним патріотичний мовний марафон неодмінно матиме в нашій історії важливе значення.

Хтось із земляків заговорив про Яциків характер, про те, як умів він казати у вічі навіть і не дуже приємні для слухача речі. Як гнівався він, чуючи надмірну патріотичну риторику там, де вимагалося вже не слово, а діло. Дмитро Павличко, який не раз зустрічався з меценатом, писав: «Він гнівається на любителів патетичної фрази, бо знає, що патріотизм – це не слова, а діла, причому діла інколи дрібничкові, але тільки ж з дрібниць будується велике і незнищенне… Його пригноблює безкінечне число українських організацій, роздрібненість політичних угруповань і партій, яка свідчить про недорозвиненість і пихатий індивідуалізм нашої провідної еліти. Гострота суджень Яцика інколи така в'їдлива, що коли б ми не знали про його жертовність на користь України, могли б почуватись ображеними. Та, власне, в тому дивина характеру цього чоловіка, що він, знаючи слабкості своєї нації, не відцурався од неї, навпаки, зробив для неї набагато більше, ніж ті, хто хвалив та возносив її до небес…»

На Петра Яцика з цікавістю дивилися всі присутні. Дехто зі старших, хто знав його особисто, певно, прикидали, наскільки він схожий на реального Яцика. У поглядах дітей прозирало щире захоплення, яке вони відчувають до великих людей.

А мені знову й знову думалося про те, що Яцик міг бути ще живим. Від дня його народження пішов вісімдесят третій рік. Я знаю стількох людей зі США, Канади й Австралії, які в цьому віці нормально

Бориспіль. Останній приліт П. Яцика в Україну. Травень 2001р.

почуваються і ще прилітають в Україну. І цей конкурс міг би починатися при ньому живому. І він у Торонто нетерпляче чекав би моєї інформації про те, що і як відбулося і як воно заповідається на майбутнє. 

Він уже встиг допевнитися, що ця справа має успіх  і має добру перспективу. Вже повернувшися за кілька днів до Києва, я знову перечитав його схвильовану промову в Національній філармонії на завершенні першого конкурсу в столиці України 24 травня 2001 року.

Ось уривок з неї:

«В усіх містах і селах України до успіху конкурсу причинилися місцеві урядовці, вчителі та учні. їх багато, але мені хотілося б усім їм також подякувати…

Може, хтось подумає, що я усіх хвалю просто так, для годиться. Це не так. Моєю міркою є результати праці. До мене в Канаді телефонують люди і кажуть: я сорок п'ять років жертвував гроші на українські справи, і ніхто не знає, де ті гроші; а тепер мене зустрічають люди і до мене пишуть, дякуючи, що я підтримую відродження української мови. Інша людина каже: його сестрінки на Закарпатті прочитали в газеті, що він підтримує українську мову і дякували йому за те. Одна бабуся приїхала з України до Канади відвідати хвору сестру і хвалилася сестрі, що їхня внучка виграла в конкурсі нагороду імені якогось канадця. Газети в Канаді вміщують статті українців з Азербайджану чи Тюмені про конкурс і оцінюють його як засіб об'єднання українців. Всі ті люди не  знають особисто ані вас, ані мене, але всіх їх єднає один сантимент: турбота за майбутнє української мови й оптимізм, що нарешті ми, українці, починаємо мати пошану до самих себе.

Так історично склалося, що наш молодший брат був сильнішим від нас. Царі ще кілька століть тому забороняли нашу мову на нашій рідній землі. Так звані совєти мали ще хитріші методи і нищили нашу мову, безперервно і різними методами підриваючи її престиж – вони представляли її нам як неповноцінну й гіршу проти російської.

Багато менших за нас народів зберегли і розвивають свої мови, а в нас п'ятдесятимільйонний народ у більшості говорить накиненою нам чужою мовою. Це не звучить природно: іззовні це звучить так, якби пси нявкали…

Але природні процеси набагато сильніші, ніж процеси, плановані людьми. Наш конкурс показав, що молоді сили України знають і поважають свою мову і що ми ростемо і мужніємо як нація по всіх закутках світу – від Сибіру через Англію, Америку, Канаду до Аляски українці змогли зберегти себе, створити в діаспорі початкові й середні школи, в яких їх нащадки вивчають українську мову. Нам вдалося створити студії української мови, літератури, історії в найкращих університетах світу. Природні процеси і час працюють на нас. Якщо об'єднаємося мовно, усвідомимо важливість нашого зв'язку і почнемо діяти, то ми будемо справжньою силою.

Завдяки конкурсові серед українців в Україні та за її межами відізвалися українська гідність і самоповага. І саме це найбільше мене тішить, і за це я найбільше всім вдячний!»

На прощальній вечері в ресторані готелю «Либідь» утомлений після емоційно напруженого дня Яцик довго мовчав. Можливо, перебирав у пам'яті все, що того дня було: слова вдячності на його адресу від дітей, учителів, батьків, автографи, виступ на радіо, запис на телебаченні…

Товариство за столом – Андрій Тавпаш, Іван Кікта,

Біля могили меценатів Варвари і Богдана Ханенків у Видубицькому монастирі. Серпень 2000 р.

подружжя Сорок, Валентина Стрілько, Світлана Короненко і я – стиха