Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі 📚 - Українською

Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Аквітанія" автора Ева Гарсіа Саенс де Уртурі. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 66 67 68 ... 87
Перейти на сторінку:
я проклятий. Це мене прокляв Бог за те, що трапилося, коли ти була маленькою. Здається, це я не можу мати сина. Боюся, що всі зусилля народити його будуть марними. Ти принаймні продемонструвала, що можеш дати життя і народити здорову дитину. Але якщо будеш злягатися зі мною, то в тебе ніколи не буде сина. Це кара за мої гріхи.

Кров відлила їй від обличчя. Втекла зі щік, вона побіліла і злякала мене.

-- Я не розумію.

-- Тобі було вісім років. Мені дванадцять. Мене вже посвятили в спадкоємці трону Франції після смерті мого брата Філіпа.

-- Продовжуй.

-- Мій батько хотів загарбати Аквітанію, він завжди цього хотів. Він ненавидів і заздрив твоєму батькові, його багатствам і добрій славі, що завжди його оточувала. Славі доброго правителя, легкості, з якою той заробляв гроші, тому, наскільки багатою була Аквітанія, і наскільки бідною Франція.

-- Я все це знаю. Продовжуй, -- наказала вона мені, стиснувши зуби.

-- Коли його син-спадкоємець помер…

-- Орел. Мого брата звали Орел.

-- Коли Орел помер, ти залишилася на милості будь-кого, кому вдасться взяти тебе силою. Це був найпростіший спосіб захопити Аквітанію. Якби цей акт відбувся і став публічним, твоєму батькові довелося б погодитися віддати свою спадкоємицю без переговорів і в нього не було б влади самому обирати тобі чоловіка.

Елеонора дивилася на мене крижаним поглядом. Вона вже не була моєю дружиною.

-- З цією метою мій батько відправив на похорони твоєї матері й Орла своїх братів, а сам вдав, що хворий, щоб виправдати свою відсутність і не викликати підозри твого батька.

-- Знову ж таки, ти не розповідаєш мені нічого, чого б я не знала. Що ти приховував від мене протягом цих семи років?

-- Що мене теж покликали на цю справу. Приїхали за мною в Сен-Дені, приховали від Сюжера свої справжні наміри й забрали мене з собою в Бордо. Це я повинен був взяти тебе і Аквітанію.

Вона спантеличено дивилася, тоді тиша, що затягнулася.

-- Ти погодився? – запитала вона нарешті.

-- Ні, звісно, що ні. Я був дванадцятирічним послушником, важко уявити щось більш далекого від світу без насильства, в якому мене виховував Сюжер. Один з дядьків добряче відлупцював мене по дорозі, коли я відмовився. Кілька днів я був важко пораненим і непритомним. Та все одно, мене кинули у віз і привезли в Бордо. Він сказав, що змусить мене, що не має наміру повертатися не виконавши місію. Щодо решти, сама знаєш, що трапилося. Тебе відділили від свити й відвели у відлюдне місце.

-- Під міст Гаронни… -- прошепотіла вона відчужено, втупивши погляд перед себе.

Я поглянув, що її там зацікавило. Гола кам‘яна стіна. Але вона вдивлялася в неї, немов щось бачила.

-- Вони обоє взяли тебе. Я чекав, приголомшений, за деревами.

-- Тополі. Жовті тополі. Тільки там ти міг заховатися і непомітно спостерігати.

-- Так, правда. Це були тополі біля річки. Я геть забув. Тоді з‘явився твій дядько Раймундо де Пуатьє. Він прикінчив обох. Не знаю, як йому це вдалося так швидко, в них не було часу захищатися.

-- Він аквітанець, а твої родичі всього лиш французи, -- сказала вона презирливо. Дуже презирливо, так наче це все пояснювало.

-- Я ховався в лісі цілий день і цілу ніч, достатньо, щоб зібратися з силами й втекти. На щастя, дядько приховав мою присутність і мене не представили твоєму батькові під час похоронів. Побитий і пошарпаний спадкоємець Франції вимагав би купу пояснень. Під час подорожі я заховався у кареті з припасами. Повернувшись в Париж, я розповів батькові вигадану історію, історію про лютих аквітанських грабіжників, що напали на нас в день похоронів, які закопали його братів, а мене залишили вмирати. Батько повірив мені, для мене було важливо, щоб ні він, ні ніхто не знав, що їм вдалося зробити з тобою. Я боявся, якщо він знатиме, що трапилося, то буде претендувати на тебе, боявся, що він почне війну з Аквітанією за те, що зробив твій дядько Раймундо. Боявся, що він знов змусить мене влаштувати на тебе засідку і взяти силою.

-- Чому він не зробив цього?

-- Сюжер став на заваді. Він ніколи не схвалював методи, в які входило знущання над жінками, а я зізнався йому у всьому, коли повернувся з Бордо побитий і з поламаними кістками. Сюжер скористався сумом і болем, що гнітили короля через смерть братів, щоб вибити цю брудну затію йому з голови. А потім ізолював мене в Сен-Дені якомога далі від його очей. Я присягнув собі, що ніколи звідти не вийду. Присягнув, що ніколи не буду королем, якщо це означало робити те, свідком чого я став. Присягнув залишатися нежонатим і не зробити жодній жінці того, що зробили з тобою. Але того дня Бог прокляв мене. За гріхи мого батька, моїх дядьків, за мою співучасть, моє мовчання, за те, що я не втрутився і не зупинив їх. Я б теж загинув від руки твого дядька… і скільки разів я прагнув швидкої смерті, яку він їм дав.

Я замовк.

“Нарешті, нарешті”, подумав я, очікуючи на полегшення, якого я не відчував цілу вічність. Я вдихнув. Перший глибокий вдих за стільки років.

Краєм ока я глянув на Елеонору. Вона не зводила погляду зі стіни.

-- Ти впізнав мене? – запитала вона новим голосом без жодних емоцій. – Коли вийшов зі сповідальні на човні, коли ми познайомилися? Я хочу знати.

-- Ти завжди носила коси довші ніж прийнято, -- признав я. – І хоча минуло п‘ять років, як я міг забути? А ти забула їхні обличчя? Тобі це вдалося?

Вона повернулася і вбила в мене погляд. Я волів би, щоб це був кинджал, менше би боліло.

-- Чи мені це вдалося, питаєш? – проревіла. – Чи мені це вдалося? Ти бачив все, все, що зробили зі мною твої дядьки?

Я мовчав.

-- Все? – наполягала вона.

1 ... 66 67 68 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"