Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Щоб трохи сплутався язик у молодця І ноги вже не так могли йому служити (Він тим уславився по цілому повіту). Розплющив око він, поглянув — що за страх? Стоять потвори дві над ним у головах, З них кожна з довгими, пушистими вусами, Ще й, ніби крилами, розмахують руками; Злякався, мав хреста покласти — та дарма! Сил ворухнутися, піднятися нема, Він весь обплутаний, як те дитя сповитий!.. Від жаху нічичирк, подумать би, що вбитий… Кропитель кинувся боротись, та дарма: Оборонятися ніяких сил нема, Бо власним поясом йому зв'язали руки… Як щука на піску, німої повен муки, Крутнувся, покотивсь… Усе навколо спить… І він у розпачі ревнув, як той ведмідь, У яму вскочивши: «Не спіть, братове! Зрада!» За ним прокинулась, гвалтує вся громада, І покотилася луна, неначе грім! Граф із жокеями та Ключником старим У залі спочивав. Гервазій пробудився, Та пізно: і над ним зрадливо хтось помстився, До шаблі власної прип'явши, мов на сміх. Жокеї — де вже там! Пов'язано і їх! Граф, хоч не зв'язаний, без шпаги, без пістоля! Два вусані над ним, шаблі піднявши голі, Стоять, мов статуї. Гервазій зирк на них — І єгерів пізнав у статуях живих. Пізнав і одіж їх, і круглі їх кашкети, І сяйвом ліхтарів осяяні багнети, Пізнав і старшого зі шпагою в руці… «Ну, — прошептав, — біди накоять гості ці!» Проте не раз уже траплялося старому Бувати в схожому становищі скрутному, І визволятися навчився він із пут. Гадав, що способу прибрати може й тут, Могутній силою і досвідом багатий, Ганебні мотузки потужно розірвати. Отож, прижмурившись, він сонного вдає, Коротшає, як вуж, бо тіло все своє Стиска, зжолоблює, щоб із одного разу Усі напружити до болю звиклі м'язи: Рвонувся, ніби звір в тенетах, — та шкода: Несила вирватись! І Ключник од стида Обличчя до землі понуро відвертає І так колодою німою застигає. Зненацька барабан знадвору загримів, І офіцер тоді жовнірам ізвелів І Графа, й почет весь у залі залишити Та ще й сторожею міцною оточити, А шляхтичів у двір зганяти без розмов: Уже майор туди з підмогою прийшов… Дарма пручається Кропитель невгамовний!.. А там — народу тиск! Набігло шляхти повно›, — Підгайських та Гречех, Біргелів, Бірбашів, Сопліцам родичів, Добжинських ворогів. Хто ж військо викликав і хто підняв сусідів, Асесор чи шинкар — ніхто про те не відав, Хоч різних здогадів чимало тут було. Тим часом, крадучись, світання хмуре йшло. Неначе вийнята із полум'я підкова, Край сонця пурпуром заблис із-за діброви В тумані сонному… То бризне дощ дрібний, Як мак посіявшись на луки, на лани, То вщухне, а по нім холодний вітер лине, Гнучи струнких дерев гіллясті верховини І хмари гонячи, мов брили крижані… Так день сумний іде у селища сумні. Майор наказує товсті колоди взяти І напівкруглі в них отвори прорубати, Щоб ноги бранцеві в колоди ті замкнуть. Понурих, зв'язаних войовників ведуть І, наче в лещата, беруть їх у колоди. Тоді, для кращої за злочин нагороди, Усю одежу з них здіймають і шапки, Щоб вітер холодив, щоб дощ мочив їдкий, Щоб сором душі пік і розпач невимовний… Дарма пручається Кропитель невгамовний. Сопліца, зрушений, забув недавній гнів І пільги для своїх благає ворогів, Ще й додають жалю жінки, найпаче Зося… Із Риковим воно уже й на згоду йшлося, Та старшим був, на жаль, не бравий капітан, Хоч, власне, він узяв заснуле військо в бран. Ну, він і вволив би, чого просив Сопліца; Та лихо! Плутові доводиться кориться. Той Плут, як казано, із роду був поляк,  Але перевертень, а то вже певний знак, Бо честі не шукай там, де панує зрада. Нещасних вояків пов'язана громада За посміховище здавалася йому. Із люлькою в зубах, у синьому диму Стояв на ганку він, задерши носа вгору, Чи гордо походжав, як півень, серед двору. Тим часом Рикова вмовляє Судія Цю справу кинути, бо справа це своя,