Читати книгу - "Пан Тадеуш, Адам Міцкевич"

Це діло хатнє, мов. На те й Асесор згоден, Щоб заладнати все і щоб не знав ні один Чиновник про нічне свавільство, бо біда Велика шляхтичів за нього дожида! От Риков підступив тихесенько до Плута: «Нам треба діло це обміркувать, збагнути… Що з того, що під суд дамо нещасних цих? Чи буде нам користь, чи, може, слава з них? їм тяжко прийдеться, а нам це що поможе? Пустімо — і Суддя вас обдарує гоже. Таж єсть і приказка: дають тобі — бери! І ще є приказка від давньої пори: Хай буде ситий вовк, мовляв, і кози цілі. Ну, поголоску б ми в повіті розпустили, Що тут були усі в гостях, лише. Стрільці На нас не викажуть, — і в воду всі кінці! Хай буде гречка вже, аби-но не сперечка! Та гляньте: он Суддя, майоре, недалечко, — Ходім, порадимось. Так буде без гріха, Бо ложка рот дере, коли вона суха». Майор розгнівався і, тупнувши ногою, Гукнув: «Та що таке зробилося з тобою? Не дружба — служба це! Як! У воєнний час Пустить бунтівників на волю? А! Якраз! Та б засміяв тебе за ці слова усякий! Нарешті-то до вас добрався я, поляки, Злодії, лінюхи! Помийтесь на дощі! (І так зареготав, що під вікном кущі Гойднулись). Он, диви, Добжинський у сурдуті… Гей, роздягти його! — І далі, повен люті, Провадив:- Я йому згадаю, як торік Він крикнув: «Злодія держи, щоб не утік!» — Як на балу почав я з панною одною Мазурку танцювать. Що з каси полкової Узято щось було і тягнено на суд Мене — то що? Яке Добжинським діло тут? Псяюха закричав, всі шляхтичі на мене… Та й скривдили мене, бо то ж народ скажений… Ляж собі лише мазурку танцював… Ну, потім я йому, проклятому, казав:  Гляди, розбійнику, прийде коза до воза! А що, Добжинський, що? Збулась моя погроза?» А потім до Судді, що саме надійшов, Шепнув тихесенько: «Щоб не було розмов, За кожну голову дай тисячу готову, То все залагоджу. І це останнє слово!» Хтів торгуватися Сопліца, та дарма, Нема що й думати: знай, носа підійма Майор, та люлькою у саме небо кадить. Ані вблагать його, ні лестками не знадить! «Майоре, — знов Суддя, — не карне діло тут! Т ут битви не було, то й ні до чого суд: Звичайні сталися сперечки у сусідів. А що там хтось моїм вечеряв чи обідав, Та гуску задавив чи навіть порося, — Тихенько виплатить, на тім і справа вся. Та й з Графом, певен я, у мене мир настане». «А Книги Жовтої[172] ви не читали, пане?» — Плут, усміхнувшися, злостливо підморгнув. «Ні,- Судія йому, — я про таку й не чув. А що в ній писано?» «Не ваші то статути, — А з Книги Жовтої ви можете почути Про кари, про тюрму, сибірське заслання! Воєнний це закон! Ваш трибунал — бредня!» «Розгляне справу цю мені пан губернатор!» — Суддя образився. «Хоч би сам імператор! — Гукнув майор. — Несіть там скарги хоч куди, Але не викрутить тих ланців із біди! Цар не помилує, а кару ще подвоїть… Та й сам господар тут, здається, дещо коїть, Що ока нашого, не бійтесь, не втекло. Усе ми знаємо. Коли б до того йшло, То пригадаємо, що Янкель, шпиг відомий, У лановій корчмі — немов у власнім домі! Всіх арештую я, усіх провчу я вас!» — «Мене арештувать? Хто сміє? Де наказ?» І засварилися, що помирити годі, — Та з’явище нове побачено в господі. У двір заїхав хтось із почетом чудним: За вістовця баран лобатий перед ним Дзвінками на рогах подзвонював. Позаду І череда овець, і ціла кіз громада, І навіть декілька вгодованих волів, А навантажених пакунками возів Дві пари караван дивачний замикали: По всьому квестарські одвідини[173] пізнали Нещасні шляхтичі та Судія сумний. На возі першому — ксьондз Робак. З глибини Свойого каптура на в'язнів блиснув оком І пальцем їм кивнув, немовби ненароком. На возі другому був Різочка Матвій В селянськім одязі; зчинили крик гучний