Читати книгу - "Величне дитя піднебесної, Олександра Спаська"

Набравшись впевненості, Таіра включилася роботу з новою силою та натхненням. За декілька днів вона не тільки зустрілася з черговими представниками еліти, впевнено перетягуючи їх на свій бік, а й декілька разів проявила себе, розкривши крила перед жителям столиці.

Кожен той раз, вона, ніби магічним чином, з’являлася перед натовпом у момент найбільшої потреби: коли ставала на захист безхатьків, привселюдно наказуючи їхніх кривдників; коли зупиняла грабіжників, повертаючи награбоване власнику; коли рятувала людей з вогню, виносячи їх через вікно. Всі ті рази не були сплановані, але саме вони допомогли пришвидшити її прихід в алькасар, адже зовсім скоро, на вустах простого народу, тільки й чулося, що про повернення Прайма – правителя Овіріїї, який зник на довгі чотирнадцять років, але у момент найбільшої потреби, повернувся, аби захистити свій народ.

Зовсім скоро Марах стала символом віри в краще, ставши героєм серед свого народу, який почав покладати на неї великі надії. Кірк радів цьому, бачивши в її характері та в людських якостях, свого кращого друга, якого він не зумів захистити, і від того його серце обливалося кров’ю.

- Даару Адель, - звернувся він до Таіри, після стуку, зайшовши в її покої, - час настав.

Його голос був спокійним, але в повітрі бриніло переживання, натягнуте струнами, і це переживання відчувалося не тільки ним.

- Не звично чути своє справжнє ім’я, - мовила дівчина потираючи руки, відчувши, як її тіло почало резонувати.

Довгі роки вона йшла до цього дня, але зараз, стоячи перед дзеркалом та споглядаючи на себе у відображені, чорнява була впевнена, що вижила саме для цього, і слова батька, які вона запам’ятала на все життя, емоційним посилом продублювалося в голові, надавши їй сил та впевненості:

“Виживи, Адель, заради нас всіх виживи… Будь сильною…”.

 - Міністри ще з ранку зібрали раду, піднявши питання повернення Прайма на престол, - доповідав Кірк, не відреагувавши на її слова. - Більшість вимагають повернути законну владу кровному спадкоємцю, але є й такі, що противляться, виголошуючи свою недовіру. Вас просять прийти в алькасар, аби засвідчити свою причетність до трону.

- Це точно безпечно? Чи це якийсь трюк міністрів, аби заманити мене? – перепитала Марах, аби убезпечити себе від посягань на її життя, адже тепер, частіше безстрашна, переживала не тільки за себе, хоча й досі тримала все в секреті. Тим паче, що Ліама ще й досі не було поруч.

- Не думаю, що вони можуть щось зробити, - підійшов чоловік ближче, дістаючи з кишені згорток. - Вони з роками не могли викорінити всіх повстанців, а тепер, якщо з Вами щось трапиться, народ не буде мовчати. Революція не пощадить жодного з них, - мовив та діставши з складеної тканини вишитий шеврон, передав їй в руки.

- Що це? – не відразу зрозуміла Таіра, чим нагородив її Кірк, адже вона ніколи не носила розпізнавальних шевронів, навіть тоді, коли в цьому була необхідність.

- Це особистий шеврон Даару Мінаха Прайма, - відповів той, наглядаючи, як різко змінилася дівчина перед ним, на обличчі, застигнувши на місці. - Я зберігав його всі ці роки, як згадку для себе, що не зумів захистити друга та зберегти те, що він любив. Але сьогодні, я нарешті зможу видихнути спокійно, вручивши його Вам. - Скориставшись дівочим ступором, він дозволив собі вольність підійти ближче та зняти постійний атрибут, в якому від сьогодні більше не було потреби. - Зніміть пов’язку та носіть шеврон роду Даару з честю, адже від сьогодні Ви увійдете в алькасар, як його законна хазяйка та наступниця, яка повинна відродити втрачене.

Втягнувши в себе кожне почуте слово, Марах дивилася на шеврон не відриваючи очей та не піднімаючи їх зовсім. Стараючись не показувати свою слабкість, що непідконтрольною лавиною рвонули на неї та прорвали греблю, проронивши німі сльози, вона забула, як дихати. Краплина за краплиною солоні котилися, обпікаючи ніжну шкіру, а душа переверталася, неочікувано проявивши до себе жалість.

Дивитися спокійно на це збоку, не можна було, бо навіть не молоде, загартоване боями та досвідом серце, йокнуло, рвонувши пригорнути до грудей не наступницю трону, а дитину, що у ранньому віці втратила все, заставивши себе бути сильною. Тому, відкинувши етикет, Кірк зробив крок та за мить заполонив Таіру у своїх обіймах, погладжуючи її, неначе рідну доньку.

- Все вийде. Я вірю у Вас, - мовив він майже на вухо та відсторонившись, забрав шеврон з її рук, щоб згодом наклеїти його на лівий рукав її бойового комбінезона.

- Дякую, - відповіла Марах та витерши рукою сльози, знову подивилася на себе в дзеркало, на цей раз з гордістю милуючись тим, що бачила у віддзеркаленні.

За деякий час вони вже були під стінами алькасару.

Величний замок височів над ними, заставляючи звернути на себе увагу кожного прохожого, але сьогодні усі, хто був неподалік, дивилися на ту, що йшла у супроводі великої кількості охорони за своєю спиною. Там були ті, що вже зустрічали Таіру серед вуличок Басару, і ті, кого вона особисто рятувала з вогню, і це було незвично. Ніби всі вони прийшли підтримати її у такий важливий для неї момент, надаючи своєю присутністю сили перевернути гори.

- Велична, - почулося з натовпу, що поступово збільшувався. – Славімо величну!

- Славімо величну! – викрикували у відповідь, клонившись до землі, адже народу більше не потрібно було підтвердження, аніж крила імператорського благословення, які, люди за тридцять, добре пам’ятали ще з часів Даару Мінаха Прайма.

Почувши це скандування, Марах зупинилася, кинувши оком на Кірка, ніби безмовно питала до нього.

- Вони вже прийняли Вас, - відповів він погравши плечима, і в тому прояві, дав зрозуміти, що то не його рук справа, і що всі тут зібралися за власним бажанням. – Величний, насправді, той Прайм, якого прийняв народ, а не підтвердили міністри, - сказав далі, і його слова поцілили в саме серце, давши дівчині відчути тим серцем, що потрібно робити далі.