Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Але встиг похвалити себе: правильно відчув, що казали Довид і Гришко про різне. У Довида — своє, у Гришка — своє.

У всіх — своє.

Рідна хата зустріла нас смачною їжею. Борщ, пампушки, інші страви української кухні. Узвар, наприклад. Сухофрукти від Діденка, напевно. Більше нізвідки. Торішній урожай. Цього року не встиг.

Люба здебільшого мовчала, тільки обіймала хлопчиків і вмовляла їсти. Ганнуся допомагала їй і теж лагідно зверталася до Гришка і Вовки. Йоська трохи повередував — забув братів, потім почав з ними загравати.

Коли всі вгамувалися, я запитав, до слова, що Любочка робила цілий день.

Вона сказала:

— Сиділа.

На питання, хто приготував пампушки та інше, відповіла:

— Лаєвська.

Я запитав, під яким приводом вона з’явилася.

Люба відповіла, що зателефонувала до Лаєвської від сусідки.

Моє здивування Люба припинила:

— Лаєвська Йоську виходила, інших подруг у мене немає. Мені треба поговорити з кимось, по-жіночому. Я б з глузду з’їхала, якби не поговорила.

— Почекати мене і зі мною поговорити не могла? Я тебе й по-жіночому і по-всякому знаю напам’ять із заплющеними очима.

Люба твердо сказала, що зі мною більш говорити не має наміру. Жити — так. Буде. І як жінка, і як узагалі. Але говорити і обговорювати — ні.

Ми перешіптувалися з нею через голови дітей. Я побоявся, що вони прокинуться, і запросив Любу вийти на кухню.

Вона підвелася і пішла. Я — за нею.

І тоді вона мені виклала.

Діденко розповів їй про лист нібито Зуселя. Що там писалося. І висловив припущення, що я щось зробив проти закону, бо органи — вище міліції — під маскуванням Зуселя збирають на мене матеріал. І щоб Любочка береглася. І берегла дітей.

Лист Микола Іванович залишив без відповіді. Але коли я до нього прийшов, пов’язав мою появу із цією цидулкою. Тому й не здивувався.

Те, що не зі слів Табачника лист начерканий, Діденко не сумнівався. І виходило, що тепер я приплутаю також його до своєї справи.

Те, що я вивів розмову на Зуселя, Діденко сприйняв спокійно — підтвердилося його побоювання, що має місце провокація. Чи з мого боку, чи чорт-зна з чийого.

Він зітхнув вільно, коли я поїхав. Але після отримання мого письмового прохання прихистити на літо Любочку з дітьми остаточно розгубився. При цьому для себе вирішив: час йому зводити рахунки з життям по-доброму. Тобто пора вмирати від старості. Чим він утече від участі у всій цій історії. Він зробив собі труну і передав свої речі в мою родину, щоб вони принесли користь. Як сільській людині, йому було нестерпно думати, що добро пропаде в чужих руках.

Люба закінчила розповідь так:

— Петро за ним догляне до останнього подиху. Ми з ним обговорювали. А ти мені, Мишо, скажи з усієї душі, що ти зробив? Чому навколо тебе люди вмирають своєю смертю і особливо не своєю? З якої причини? Ти мені дорікаєш, що я з Лаєвською радитися схотіла, а не з тобою. Ну, тепер з тобою. Що ти мені скажеш?

Я попросив, щоб Любочка спочатку сказала, що їй порадила Поліна.

— Поліна нічого не порадила. Вона тісто місила і в магазин по продукти бігала. Ти вивантажив нас — і знову бігом-скоком. Нічого Поліна не сказала. Боялася, що ти її тут заскочиш. Поспішала піти.

— А я тобі, Любо, відповідаю: я ні в чому не винний. Ти старому чужому віриш, Лаєвській віриш, віриш усім. Тільки не мені. А що Лаєвська тебе навіть у лікарні мордувала всілякою дурнею — ти забула? Забула, що вона тебе Лількою Горобчик в очі тицяла? — Я сказав зайве.

Але Люба жваво відповіла:

— Еге ж, Лілька… Саме про Лільку Поліна лише й заїкнулася. Що їй зараз соромно, що не треба було мені в лікарні про твою Лілечку казати. Так і повторила двічі, двічі: «Мишкову Лілечку». Я захотіла уточнити, але Поліна затисла собі рота. І так затисла, що аж зуби в неї пішли всередину. Але я зрозуміла. Ти мені приготувався Петром сліпим докоряти. Я думала, почекаю, коли почнеш. Потім скажу. А тепер чекати не буду. Я хотіла, щоб з Петром у мене сталося. І він хотів. Не вийшло. Другого разу не було. Це у тебе все завжди виходить. Ти мене беріг, і коли спали з тобою, беріг. А я хотіла, щоб ти мене наскрізь, як баби розповідали, щоб я криком кричала. Ти мене до кісток об’їв, але обережненько. До самісіньких кісток. Дозберігався. Нехай тепер дітям — те, що лишилося від мене.

Я запитав, якщо вона прийомних дітей не хоче, чому не сказала одразу. Якщо наперед бачила мої дії. Про особисту частину залишив без уваги. Щоб не загострювати.

Люба знизала плечима:

— Чому я дітей не хочу? Це ти хочеш або не хочеш. У мене таких слів немає. Ти захотів Євсеєвих дітей — усіх, і привів. І я їх буду любити і виховувати. Тільки не тому, що ти так вирішив, а тому що мені все одно кого любити, кому себе на корм переводити. Тільки б не тобі. Не тебе собою годувати.

Люба стояла біля підвіконня, про яке раніше радила, що до нього треба прилаштувати дошку — їсти замість стола. Я прикидав, яка завширшки знадобиться дошка. Не менше сороковки.

Здебільшого не слухав.

Запитав, чи давала вона раніше ключ від нашої квартири Лаєвській.

Люба сказала, що давала. Перед своїм від’їздом у Рябину. Щоб Поліна з господарства, якщо знадобиться, мене не турбувала, а сама приходила за домовленістю зі мною.

— А з чого ти взяла, що я можу з нею домовитися про господарювання чи ще про щось? Ти знаєш, я її терпіти не можу.

Люба з готовністю відповіла, що у неї є причини давати ключі довіреній жінці. Без мого відома. Вона тут прописана нарівні зі мною.

— То ти навіщо ключі давала Поліні? Щоб вона мене перевіряла чи щоб борщ мені варганила?

Люба не