Читати книгу - "Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін"

Я погладив її по голому плечу і повернувся в кімнату. Притулився скраю біля Гришка і Вовки.

Уранці до шостої тихенько зняв мірку з підвіконня. І пішов. Капшук прихопив із собою — від Гришка подалі.

У мене залишалося ще скількись-то до виходу на службу.

До Лаєвської я не поспішав.

Люба завдала мені удар у спину. І хоч говорила вона не своїм голосом і не своїми словами і виразами, а відомо чиїми — Поліни, я відчував сильну гіркоту.

Перебирав у голові час, який ми прожили разом. Крім її внутрішньої краси і скромності нічого не спливало. Вона сумлінно доглядала за мною в госпіталі, де виявляла самовідданість. Нехай вона звикла у війну це робити і підняла на ноги сотні і сотні понівечених у боях. Але мене вона покохала. Вона сама сказала. Я її не просив. Питання стояло, чи дістане до серця осколок. Операція нічого не обіцяла на всі відсотки. Перед тим як мене відвезли в хірургію, Любочка звірилася в коханні.

А відносно того, що по-жіночому вона незадоволена, то могла мені сказати по-товариськи, як найближчій людині, а не робити трагедію тепер, після стількох років спільного життя.

Я тільки йшов у неї на поводі і робив, як вона дозволяла.

До того ж я був упевнений: Лаєвська до неї і туди залізла. Наплела чогось. Відомо чого. Як буває і як не буває. Сама б Любочка не додумалася. Їй і не треба нічого такого. Якби треба — я б відчув. Угадав. Між нами була довіра. А Лаєвська її розбила. На якійсь своїй примірці й розбила. Наливочки хильнула і паскудство яке-небудь Любочці навіяла, ніби колишня подруга. А Люба їй повірила. Виходить, до неї довіра була. Розкрита вона була тоді для довіри. І довіра до Лаєвської стала більшою за довіру до мене. Отже, підточував її черв’ячок. Черв’ячок на бік Лаєвської ліг — і переважив усі наші спільні роки. А мені виду не подавала. Ось у чому основна образа.

І скільки я заради неї наробив! Ну, гаразд, не особисто заради неї. Заради нашого кохання.

Я довго не хотів паплюжити ім’я Лілії Горобчик. Витягувати назовні, що нікого не повинно стосуватися. Настав час.

Так. У мене з Лількою за її життя було. І довго було. Я вважав, що нікому це невідомо. І вона мене запевняла, що ніхто не в курсі. Якби я хоч на хвилину припустив, що наші стосунки вийшли в якійсь частині з-під контролю секретності, я б з Лількою порвав. Але я не знав. Я не знав і не думав, що вона з Лаєвською розмовляє на теми мене.

Я без осуду. Жінка. Їй треба було від вражень позбавлятися хоч як. Вона їх у собі тримати не могла. І треба віддати належне Поліні. Не рознесла далі.

Тільки тепер видає по крапельці. Як скалку із себе вичавлює разом із кров’ю. І свою кров з моєю перемішує.

З Лілією Горобчик я познайомився в січні 1947 року.

У свій вихідний день гуляв по місту. Настрій у мене був бойовий, оскільки все життя знову виявилося у мене попереду — кілька тижнів тому останній осколок витягли з моїх грудей успішно. Як я згадував, особливо за мною доглядала в госпіталі санітарка Любочка, яку я покохав тоді ж і умовився з нею одружитися найближчим часом.

Наше побачення було призначено на вечір у міському парку біля пам’ятника Йосипу Віссаріоновичу Сталіну.

Я йшов з найчистішими і найдобрішими сподіваннями на майбутнє. Дивився в небо і уявляв, як на ньому спалахнули вечірні дрібні зорі, і під цими зорями ми з Любочкою погуляємо по снігових доріжках.

Завернув на базар з метою придбання подарунка. Найкраще — цукерки. Їх можна їсти на ходу. До того ж солодке привертає до доброти і спокою.

Хотілося придбати не саморобні льодяники, а саме цукерки у фантиках. Я б розгортав їх і давав просто з руки Любочці. Годував її, начебто вона пташка.

Але в обгортках не знайшов.

Тоді купив гарні коржики у вигляді кілечок. Скуштував один і залишився дуже задоволений.

Сунув кульок у кишеню фуфайки і розвернувся, щоб іти своєю наміченою дорогою.

Тут мене легенько взяла за рукав жіноча рука без рукавички.

— У вас печиво впало! Ви промахнулися повз кишеню!

На снігу розсипалися мої коржики, і причому розкришилися, не витримали удару. Тобто виявилася халтура. Збирати по крихтах я не став.

Подивився на продавчиню з осудом.

Вона заголосила, що я наступив і сам винен. Але я знав, що не наступав. Просто впустив.

Жінка, яка смикнула мене за рукав, сказала продавчині:

— Я зараз усе зберу і в рот твій поганий запхаю. Зі снігом. Гроші віддай товаришеві. Ну.

І таким голосом сказала, що баба негайно гроші мені в руку тицьнула, потім швиденько згребла крихти зі снігом і кинула через плече. Налетіли горобці і склювали. Без сліду.

Я не звик, щоб за мене заступалися жіночим голосом.

Кажу:

— Гаразд. Нехай скаже спасибі, не хочу зв’язуватися. Ще раз наткнуся на таке — в міліцію відведу.

Торговка дивилася на мене невидячим поглядом, як у них прийнято, коли їхні шахери-махери випирають назовні.

Я дістав посвідчення і показав.

Вона враз змінила ставлення.

— Ой, вибачте, товаришу міліціонер. Від морозу товар псується.

Моя захисниця засміялася. І так засміялася, що червоний язик трохи висунувся між білих зубів. І руками сплеснула, і зігнулася від сміху. І закашлялася від морозного повітря.

Я її машинально по спині трохи постукав.

Пальто у неї виявилося товсте, м’яке. Ворсисте на дотик.

Вона й каже:

— То ви міліціонер? А я за вас розкричалася! Ну гаразд. Наступного разу ви за мене цитьнете на кого-небудь. Цитьнете?

Я, звичайно, обіцяв.

Вона пішла. А я подумав, що й не впізнаю її, якщо побачу знову. Тільки руде волосся з-під хустки.