Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

його відступити. Він зняв із себе сорочку і замотав нею пів обличчя. Знову звернувся до Ісуса, свого друга, і ступив усередину. Опинився у вузькому тунелі, який був достатньо високий для того, аби просуватися вперед згорбившись. В його руці був ліхтарик, а на грудях висів на ремені фотоапарат. Дихати було важко, з кожним кроком повітря робилося все спертішим, а сморід густішим, йому здавалося, що він заглиблюється в крипту, але він йшов уперед, бо це місце було таким, як йому описали. Невдовзі тунель привів до просторого склепу, де він зміг випростатися. Тоді промінь ліхтарика освітив перші кістки.

Подробиці того, що я розповіла тобі, Каміло, були оприлюднені допіру кілька років по тому, коли історія Бенуа врешті вийшла наверх. Ніхто не знав ні імені того чоловіка, ні ролі, яку він зіграв, бо якби стало відомо, хто він, йому б довелося дорого поплатитися за свою відвагу. У своїх свідченнях в суді кардинал відмовився відповідати на запитання, які могли б його виказати, посилаючись на таємницю сповіді. Повна правда стала відома, коли ми відновили демократію. Тоді Бенуа написав звіт про те, що сталося, було пред’явлено фотографії, які він зробив того дня, і багато інших, світлини кістяків у прокуратурі та останків, виставлених у казармі, навіть зняли фільм.

З наявними в нього доказами кардинал діяв настільки вміло, що влада не могла йому завадити. Була свідома того, що крім морального авторитету, на його боці дві тисячі років здійснення земної влади. Одна річ арештовувати й іноді вбивати священників і черниць, а чимось іншим, значно серйознішим для влади, було б розсваритися зі зверхником Католицької Церкви і представником Папи. В роки репресій кардинал навчився хитро маневрувати заради виконання поставленого перед собою завдання допомагати жертвам, яких було кілька тисяч. Для цього він створив спеціальний вікаріат і розмістив його в соборі. Щоб дослідити ту печеру, він потай зібрав делегацію, до якої увійшли представник папського нунція, керівниця Червоного Хреста, спостерігач від Комітету з прав людини і два журналісти.

Кардинал мав уже не той вік, аби ходити в гори, але разом зі своїм секретарем поїхав у Науель, де чекав інших членів делегації, які порізно виїхали зі столиці, аби не привертати уваги. Попри застережні заходи люди в містечку зрозуміли, що мало статися щось серйозне, аби кардинал з’явився в цих краях. Він приїхав у спортивному одязі, але його впізнали: його лице старого лиса було добре відоме.

Першу заяву для преси кардинал зробив з Науеля, коли емісари вернулися з печери. На той час люди в окрузі вже шепотілися про те, що знайдено людські останки. Факунда зателефонувала мені в Сакраменто.

— Кажуть, що то зниклі селяни, яких забрали після перевороту, пригадуєте?

Офіційна версія полягала в тому, що то був нещасний випадок: ймовірно, якісь туристи померли, задихнувшись від отруйних газів у печері; потім це приписали зведенню рахунків між партизанами та злочинцями, які порішили одні одних; і нарешті під тиском громадськості, Католицької Церкви і того факту, що у всіх черепах був отвір від кулі, це приписали стратам, учиненим мундуровими, які діяли з власної ініціативи у полум’ї війни, прагнучи врятувати батьківщину від комунізму, без відома своїх зверхників. Запевнили, що їх буде належним чином покарано, розраховуючи на те, що в людей погана пам’ять і з часом всі сліди буде заплутано.

Звели загорожу й обнесли печеру колючим дротом, аби відтяти доступ до неї всім прибулим: журналістам, адвокатам, міжнародним делегаціям, цікавим, яких ніколи не бракує, а згодом мовчазному паломництву родичів зниклих — декотрі з них прийшли здалеку — з фотографіями жертв. Звиклими методами прогнати їх не змогли. Вони не покидали гірський схил кілька днів і ночей, доки останки не винесли назовні. Представники влади увійшли в печеру, закутані з голови до ніг, в масках і гумових рукавичках, і винесли тридцять два чорні пластикові пакети, поки ззовні пілігрими співали революційних пісень, яких не було чутно кілька років, але їх не забули. Вони потребували покласти край непевності: роками вони шукали своїх зниклих родичів, сподіваючись, що ті живі й колись повернуться додому. Серед них, отаборившись з усіма, була й Факунда, скручена артритом, але така ж сильна, як завжди.

З огляду на те, що галас не стих через кілька днів, як цього сподівалися, уряд наказав провести розслідування і врешті-решт, через кілька тижнів, родичам ймовірних жертв дозволили взяти участь у їх розпізнанні. То був спосіб задовольнити їхню вимогу, бо насправді судова експертиза точно встановила, кому належать кістки з печери, але звіт було запечатано до нового розпорядження.

Факунда дала мені знати, і я сіла в поїзд до Науеля, аби піти разом з нею в ту казарму. Осінь уже проглядалась у барвах природи і холодному й вологому повітрі: незабаром почнуться дощі. Сповістили родини місцевих селян, які були затримані і зникли у перші дні військового перевороту; серед них були і четверо братів, молодшому з яких виповнилося п’ятнадцять років, які були орендарями в маєтку Моро. Там усі всіх знали, Каміло, не так, як зараз, коли сільське господарство індустріалізоване, земля належить корпораціям, а селян замінили сезонні працівники, перекотиполя. Тоді довколишні люди родичалися, народжувалися і росли в цих місцях, ходили разом до школи, дітьми грали у футбол, закохувалися і одружувалися між собою. Мешканців було небагато, бо багато молодих їхали в міста у пошуках кращого життя, тож відсутність кожного була помітною. Ці зниклі чоловіки були частиною мережі стосунків, мали обличчя, ім’я, родину і друзів, які за ними тужили.

Майже дві години ми чекали в черзі на вулиці; було нас зо двадцять жінок і кілька дітей, які чіплялися за спідниці своїх матерів. Більшість зналися, були родичками чи подругами; майже усі мали індіанські риси мішаної раси, такі звичні в цьому регіоні. На них позначилася тяжка праця і бідність, багаторічна тривога вкрила їх трагічною поволокою. Вбрані вони були у скромний вицвілий одяг із секонд-хенду, який привозили зі Сполучених Штатів і продавали на блошиному ринку. Декотрі, найстарші, і одна вагітна посідали на землю, але Факунда трималася на ногах, випростана, наскільки дозволяв їй артрит, вбрана з ніг до голови в чорне через завчасну жалобу, з кам’яним обличчям, що виражало не горе, а лють. З нами були два адвокати-правозахисники, яких прислав кардинал, і журналістка з відео-оператором з телебачення.

Я, вища і біліша, ніж решта, почувалася ніяково через мої американські джинси, замшеві чобітки й торбинку від Ґуччі, але жодна з цих жінок і бровою не повела на