Читати книгу - "Віолета, Ісабель Альєнде"

— Брата, вона шукає свого брата, — сказала вона.

І тоді я усвідомила, що Аполоніо Торо і справді був мені як брат. Мав приблизно стільки ж років, що й Хосе Антоніо, і був у моєму житті, відколи я себе пам’ятала. Я мовчки молилася, благаючи небеса, аби там не було жодного доказу того, що його убили, бо в даному випадку я воліла сумнів, аніж певність. Я фантазувала, що Торіто живе відлюдником у гірських западинах, що відповідало би його натурі та знанням природи. Я не хотіла пересвідчитися в його смерті.

Вийшов офіцер і прогавкав настанови: у нас є пів години, фотографувати заборонено, не можна нічого торкатися, ми мусимо добре дивитися, бо іншої нагоди в нас уже не буде, мусимо віддати посвідчення особи, яке нам повернуть при виході. Адвокати і журналісти мусять залишитися ззовні. Ми увійшли.

Під шатром посеред подвір’я казарми стояли два довгі та вузькі столи, які пильнували вартові. Ми не побачили кісток, як сподівалися, а лише шматки поточеного часом, драного одягу, черевики, капці, записник, гаманці — все це було пронумероване. Ми поволі проходили повз ці сумні рештки. Жінки з плачем спинялись перед вовняною камізелькою, ременем, шапкою і казали «це мого брата», «це мого чоловіка», «це мого сина».

В кінці другого столу, майже втративши надію, ми з Факундою побачили доказ, якого не бажали.

— Це належало Торіто, — прошепотіла Факунда, і ридання перехопило їй горло.

Вона його шукала і чекала багато років. Там лежав дерев’яний хрестик, який я вирізьбила на перший день народження Аполоніо Торо, який ми святкували, коли живі були моя мати, тітки і Ріваси, коли Факунда була молодою, а я дівчинкою. Він висів на шкіряному шнурку, дерево було відшліфоване роками, але досі чітко прочитувалося моє ім’я — Віолета. З іншого боку мало бути ім’я Торіто. Через конвульсивний плач я зігнулася, як від копняка в живіт, і відчула, як мене підтримують руки Факунди. Тут пролунав свист і нам наказали вийти з шатра. Осліпнувши від сліз, я без вагань схопила хрестик і сховала його в декольте.

Це магічний хрестик, Каміло. Ніщо з моїх речей тебе не цікавить, я це знаю, але хочу, аби після моєї смерті ти взяв собі цей хрестик і почепив на шию замість того, який носиш зараз, і ніколи не знімав — щоби він оберігав тебе так, як захищав мене. Тому я завжди його ношу. Він заряд­жений вірністю, невинністю і силою Аполоніо Торо, який багато років носив його на грудях і загинув, захищаючи твого дядька Хуана Мартіна. Торіто був моїм ангелом і стане твоїм. Пообіцяй мені це, Каміло.

Є перехрестя в нашій долі, які ми не можемо розпізнати в ту мить, коли вони нам являються, та якщо живеш так довго, як живу я, їх можна чітко побачити. Там, де перехрещуються і розходяться шляхи, нам треба вирішити, який напрям ми оберемо. Це рішення може визначити курс нашого подальшого життя. Так сталося зі мною того дня, коли я повернула собі хрестик Торіто, тепер я це знаю. Доти я жила собі зручно, не беручи під сумнів світ, в якому мені випало народитися; моєю єдиною безперечною метою було виростити хлопчика, якого Ньєвес залишила сиротою.

Того вечора, роздягаючись, я побачила відбиток, який залишив на мені шерехатий дерев’яний хрестик, притиснутий бюстгальтером до грудей, і знову довго плакала по Торіто, по Факунді, яка так його любила, по інших жінках, які знайшли своїх померлих, по собі. Я думала про свій дім, про банківські рахунки, про інвестиції в нерухомість, про купу антикваріату та інших дурниць, придбаних на аукціонах, про знайомства в моєму соціальному колі, про мої незліченні привілеї, і відчула себе знеможеною, наче тягнула повіз, навантажений усім цим і марно витраченим часом. Я й не уявляла, що цей вечір стане початком мого другого життя.

22

Кілька місяців імена жертв із печери офіційно не розголошувались, преса не наважилася кинути виклик цензурі й опублікувати їх, хоча вони були відомі, бо ми, жінки, ідентифікували їх у тій казармі. Стратегія влади полягала у тому, аби контролювати цю інформацію якомога довше, наводячи доводи безпеки; таким чином запобігали уразі родичів, які вимагали повернути їм кістки, аби гідно їх поховати. Забравши останки з печери, їх поклали в мішки упереміш, і завдання заново скласти кожен скелет здавалося дуже маркітним. Найкраще було би скинути їх у спільну могилу і забути про них назавжди, але для цього було вже запізно.

Гадаю, що Факунда розповіла своїй родині і декому з друзів про Торіто, але я могла поділитися цим лише з Етельвіною і міс Тейлор, яка тоді ще була жива, єдиними, хто пам’ятав того любого велетня, і листовно з Хуаном Мартіном, який роками запитував себе, що сталося з тим чоловіком, який допоміг йому перебратися через кордон, а потім за ним запав і слід. Тому для мене стало сигналом тривоги, коли про нього згадав Хуліан Браво.

Він заїхав до столиці під час однієї зі своїх квапливих ділових поїздок — саме так він називав свою діяльність, яка включала в себе відмивання грошей і транспортування контрабанди. Як було заведено, він навідався до нас і залишився вечеряти, бо Етельвіна приготувала качку з вишнями, його улюблену страву. Він не змінився, був таким самим вродливим і атлетичним чоловіком, веселим спокусником, упевненим у собі.

— Ти за мною сумувала? — сміявся він.

— Аж ніяк. Як поживає Анушка?

Анушка була вічно змученою моделькою, яка нічого не їла, бідолашна жила надголодь. Їй він також обіцяв одружитися, як і Сораїді, і роками водив її за носа.

— Нудиться. А ти, Віолето, чим займалася останнім часом?

— Була в Науелі...

— А! Гадаю, через тих мерців, знайдених у печері.

— Звідки ти про це знаєш, якщо навіть не живеш в цій країні? Були знайдені останки п’ятнадцяти зниклих чоловіків. Їх затримала поліція у дні військового перевороту, потім їх убили, а тіла сховали.

— Це сталося не вперше, не буде і востаннє, — промовив він, вивчаючи етикетку на пляшці вина.

— В казармі виставили обривки одягу та інші речі з тієї печери. Я пішла з Факундою...

— Ви знайшли щось, що належало Торіто? — розсіяно запитав він мене, наливаючи собі келих.

І саме в ту мить, коли я сиділа за столом, на якому стояла таця