Читати книгу - "МВА за 10 днів"

Джон Кеннет Гелбрейт і ліберальні погляди. Гелбрейт, гарвардський економіст, відомий не так своїми визначними теоріями чи технічними дослідженнями, як широкими політичними поглядами. Він не висунув жодних принципово нових теорій, але його вміння запалювати аудиторію й продавати книги зробили його знаменитістю в економіці. 1951 року Гелбрейт обґрунтував роботу профспілок у книзі «Американський капіталізм: концепція протидіючої сили». В книзі «Суспільство достатку» (1958) він закликав економіку приділяти менше уваги виробництву, а більше — державним послугам для населення. В 1967-му, в книзі «Нова індустріальна держава», Гелбрейт писав про поступовий перехід до соціалізму в США.

Артур Оукен і закон Оукена. Артур Оукен досліджував проблеми економічного зростання та безробіття так само, як А. В. Філліпс. Оукен, випускник Єльського університету, був одним із найвпливовіших економістів у президентській Раді економічних консультантів у часи правління Кеннеді та Джонсона. Він з’ясував: що вищий рівень економічного зростання, то нижчий рівень безробіття. Його історичні дослідження показали — на кожних 2,2 % зростання реального ВНП припадає 1 % падіння рівня безробіття. Цим універсальним правилом часто виправдовували політику стимулювання, до якої вдавався Вашингтон у 1960-х.

Артур Лаффер і прихильники теорії «економіки пропозиції» 1980-х. Артур Лаффер — один із найвідоміших економістів 1980-х років, що ставили в центр уваги пропозицію. Прихильники теорії «економіки пропозиції» вірять, що зниження податків має ефект стимуляції. Податкові стимули та скорочення державних витрат відіграють дуже важливу роль у стимулюванні економічного зростання, адже підвищують рівень заощаджень та інвестицій. Коли люди й підприємства залишають собі більше заробітку, вони можуть заощаджувати й інвестувати в проекти, а це підвищує продуктивність економіки. Такий приріст продуктивності сприяє підвищенню рівня достатку й економічному зростанню.

Працюючи в Університеті Південної Каліфорнії, Лаффер розробив теорію, знану під назвою крива Лаффера, що пояснює ефект стимуляції від зниження податкових ставок. Ні, я не жартую. В 1981 році крива Лаффера змотивувала адміністрацію Рейгана й Конгрес зменшити податки. Відповідно до його теорії, податкові надходження залежать від податкової ставки. Його крива показує, що загальні податкові надходження зі збільшенням податкових ставок збільшуються, та у певний момент збільшення ставок починає зменшувати податкові надходження. Вищі ставки сприяють податковим махінаціям. Вищі податкові ставки знеохочують людей працювати більше. Коли ставки зависокі, їх зниження заохочуватиме людей працювати, адже це приноситиме їм більші прибутки. Це призведе до збільшення валових податкових надходжень, хоча граничний податок на кожен долар доходу буде нижчий. Проблема цієї теорії полягає в тому, що вона занадто абстрактна. Теоретично, існує якась оптимальна податкова ставка, та ніхто точно не знає яка.

Інші «радикальні» прихильники «теорії економіки» із часів Рейгана, імена яких можуть бути згадані у вашій бесіді з економістами, — це Джордж Гільдер («Багатство та бідність», 1981) та Джуд Ванніскі («Як працює світ», 1978).

Гері Беккер і поведінкова економіка. Гері Беккер був одним із найперших економістів, що застосували економічну теорію до тем із галузі соціології. Він стверджував, що у багатьох проявах людської поведінки є момент раціональності та отримання максимальної вигоди. Його найвідоміші дослідження стосувалися таких питань, як расова дискримінація, злочинність, організація сімей та наркотична залежність. Його колега із Чиказького університету, професор Стівен Левітт розвинув цю тему в своїй книзі «Фрікономіка».

МІЖНАРОДНА МАКРОЕКОНОМІКА

У бізнес-школах полюбляють розглядати ширшу картину — й вивчають макроекономіку в міжнародному масштабі. В умовах глобалізації світової економіки, міжнародна економіка стала популярною складовою програми МВА. Приймальні комісії найкращих бізнес-шкіл докладають особливих зусиль, щоб у кожній групі було «потрібне» співвідношення іноземних студентів — це додає заняттю «родзинки» міжнародності.

Порівняльна перевага країн

1817 року Давид Рікардо написав свою працю «Початки політичної економії і оподаткування», де окреслив принципи порівняльної переваги. Порівняльна перевага країни — це її здатність виготовляти продукт із нижчою собівартістю, ніж це роблять її торговельні партнери. Теоретично, нації повинні у максимальній кількості випускати товари, які вони виготовляють найефективніше (через наявність земель, робочої сили чи кліматичних ресурсів). Навіть якщо країна здатна виготовити якийсь продукт із абсолютно низькою собівартістю, порівняно з іншою країною, їй слід прагнути до максимального збільшення обсягу виробництва тієї продукції, яку вона виготовляє ефективніше за інші нації. Рікардо запропонував Португалії експортувати вино до Англії, а звідти імпортувати шерсть, попри те, що обидва продукти виготовляють у Португалії з абсолютно низькою собівартістю. Аргументація полягає в тому, що Португалії ефективніше виходить виготовляти вино, ніж шерсть, а її виробничі потужності обмежені. Тому її потужності краще використати для виробництва вина, а шерсть імпортувати з Англії.

У торговельних відносинах між США та Японією Сполученим Штатам варто максимально розвинути свою здатність виготовляти харчові продукти за нижчою собівартістю. В Америки багато гарних земель, обладнання, добрив, технічних навичок і трудових ресурсів. Продуктивність фермерських господарств США втричі перевищує японську. Японії ж добре вдається виготовляти електроніку й автомобілі. Теоретично, якби в світі не було інших країн, окрім цих двох, США могли би припинити випуск електроніки й змістити свою увагу на харчове виробництво. А японці мали би припинити своє неефективне харчове виробництво. Однак, в реальності, у держав бувають інші цілі й особливе зацікавлення в певних видах роботи, через що країни зводять торговельні бар’єри. Тому порівняльну перевагу використовують неефективно. Торговельні бар’єри, наприклад, податки на імпорт, квоти на імпорт та інші торговельні правила, — це спроби уряду захистити промисловість своєї країни й робочі місця, створені нею. У бізнес-школах постійно стверджують, що митні збори й торговельні бар’єри — це «недобре» і що для довгострокового економічного зростання бажаною є вільна торгівля.

Платіжний баланс

Компанії відслідковують свої операції за допомогою фінансових звітів, а країни загалом ведуть облік своїх міжнародних операцій через ведення платіжного балансу. Платіжний баланс фіксує зміни фінансових претензій країни та її зобов’язань у відносинах з усіма іншими країнами. Це як бухгалтерський звіт про рух грошових коштів. Бухгалтерія балансу платежів показує зміни в іноземній валюті протягом часового періоду. Іноземна валюта — це баланс ліквідних активів, як‑то готівка й золоті резерви, які можна використовувати для здійснення міжнародних розрахунків.

Джерела надходження та способи використання, представлені вище, показують загалом статті, що найчастіше вносять до журналу обліку іноземних валют. Сюди не внесено міжнародну наркоторгівлю й інші приховані види діяльності. ЗМІ зазвичай випускають з уваги загальну картину платіжного балансу й зосереджуються винятково на дефіциті товарної торгівлі. Легко сказати, що в 2010 році в США дефіцит товарної торгівлі становив 650 млрд $. Журналісти ігнорують той факт, що США має 150 млрд $ залишку на балансі торгових послуг, як‑то консалтинг та проектування, а чистий залишок інвестиційного доходу становить 160 млрд $. Виходить, що економіка вартістю в 14 трлн має 340 млрд $ чистого торгового дефіциту.

Дуже важливо мати достатню кількість іноземної валюти. Валютний колапс у Зімбабве 2008 року виник в результаті браку в центральному банку країни іноземної валюти на здійснення закупівель, як урядових, так і приватних. Коли іноземці прийшли конвертувати свої грошові вимоги